— Подивіться. Вона? Підтвердьте особу, я все оформлю.
Віктор подивився на тіло. Каміла виглядала на п’ятнадцять років старшою. Виснажене обличчя, сіра шкіра, волосся підстрижене коротко й нерівно. Але він упізнав шрам над лівою бровою — слід від падіння з велосипеда, коли їй було сім. Саме він тоді заклеював їй рану пластиром, бо додому вона боялася йти.
— Так, це вона, — підтвердив Віктор.
І замість того щоб відійти, почав оглядати тіло так, як сорок років оглядав вантажні контейнери в порту, шукаючи пошкодження, які інші пропускають.
Червоно-фіолетовий синець на шиї, просто над трахеєю, розміром із великий палець. Хтось втиснув палець їй у горло. Під нігтями правої руки — червона речовина, схожа на кров.
— А це що за слід? — Віктор указав на шию.
— Звичайні трупні плями, специфіка біології. — Експерт навіть не підійшов.
— А під нігтями в неї теж біологія?
— Звичайний бруд. Самі розумієте, покійна не в санаторії жила, Вікторе Семеновичу. Тут усе очевидно.
— Це вам очевидно. А в мене купа запитань.
— Моє діло — зафіксувати факт, а не на запитання відповідати.
Експерт повернувся до бланка.
— Чиркніть ось тут і внизу сторінки.
Віктор розписався. Поклав руку на холодний лоб Каміли й пообіцяв — без слів, одним дотиком.
Йому видали пакет із речами: одноразовий телефон, ключі, брудний спортивний черевик.
На лавці біля моргу він увімкнув телефон. Екран тріснутий, батарея майже сіла. Пристрій був заблокований.
Дата народження Каміли не підійшла. Леоніда теж.
І тут Віктор згадав. Коли Каміла мала десять років, вона спитала:
— Дядьку Вітю, а ви скільки риб за все життя впіймали?
