Аліна заплющила очі.
Ці слова прийшли надто пізно. Але дивно: вона раптом зрозуміла, що вже не потребує їх так відчайдушно, як колись думала.
— Я знаю, що вибачення нічого не виправлять, — вів далі він. — Але мені потрібно, щоб ти знала: я не хотів тебе знищити.
Аліна мало не відповіла одразу, але зупинилася.
Раптом вона зрозуміла важливу річ. Більшість людей не прокидаються вранці з ясним наміром зруйнувати того, кого колись кохали. Вони просто знову й знову обирають себе, аж поки руйнування не стає неминучим.
— Ти не вирішив одного дня навмисне зробити мені боляче, — сказала вона тихо. — Ти просто щоразу обирав себе, коли це мало значення.
На іншому кінці дроту Денис уривчасто видихнув.
— Мабуть, так і є.
Дощ повільно стікав по склу балконних дверей.
Аліна згадала чоловіка, за якого вийшла заміж у двадцять чотири. Амбітного, смішного, невпевненого під шаром чарівності. Тоді він говорив про успіх майже як про священну мету, яка чекає на нього попереду. Більше грошей. Краще житло. Вища посада. Ширші можливості.
Десь по дорозі він почав вимірювати свою цінність чужим захопленням.
Олена не зруйнувала їхній шлюб.
Вона просто з’явилася тоді, коли Денис уже спустошив себе гонитвою за визнанням.
— Я справді кохав тебе, — сказав він.
Аліна повірила.
У цьому й була трагедія.
Люди можуть кохати глибоко і все одно зраджувати цілковито. Одне не скасовує іншого.
— Я знаю, — відповіла вона.
Між ними знову опустилося мовчання, тепер уже м’якше.
Потім Денис промовив:
— Коли я прийшов до тебе в спальню тієї ночі… частина мене справді хотіла, щоб усе знову стало справжнім. Хоча б на кілька хвилин.
Аліна подивилася на свою обручку. Вона лежала в маленькій керамічній тарілочці біля мийки. Вона давно перестала носити її, але викинути так і не змогла.
— А інша частина? — спитала вона.
Він важко видихнув.
Відповідь була зрозуміла ще до слів.
Не романтика. Не кохання. Не пристрасть.
Страх.
Страх втратити гроші. Страх провалу. Страх, що наслідки наздоженуть його одразу з усіх боків.
Аліна почула це і зрозуміла, що більше не злиться…
