Лише втомилася.
— Сподіваюся, колись ти розберешся в собі, — щиро сказала вона.
Денис тихо, болісно всміхнувся.
— Я починаю думати, що на це може піти все життя, яке лишилося.
Після розмови Аліна ще кілька хвилин стояла на кухні, слухаючи дощ. Потім узяла обручку й акуратно прибрала її в шухляду.
Не тому, що спогади зникли.
А тому, що вони більше не мали керувати її життям.
До середини літа Аліна продала стару квартиру. Залишатися там не мало сенсу ні фінансово, ні душевно. У цих стінах було надто багато привидів. Сварки, проковтнуті мовчанням. Самотні вечері. Роки, у які вона ставала меншою, аби тільки зберегти мир.
Вона купила невелику квартиру ближче до парку. Тихішу, простішу, світлішу. Не для враження. Для життя.
Першої ночі Кіра допомагала розпаковувати коробки, поки з маленької колонки тихо лунала музика.
— Без образ, — сказала вона, дістаючи кухонне приладдя, — але татові таке місце точно не сподобалося б.
Аліна оглянула скромну квартиру зі скрипучими підлогами, вузьким коридором і вікнами, крізь які щедро лилося вечірнє світло.
Кіра всміхнулася:
— Мабуть, тому тобі тут і добре.
Аліна розсміялася вперше за дуже довгий час. Цей звук здивував їх обох.
Потім життя почало відновлюватися звичайними, майже непомітними способами.
Аліна вступила на програму підвищення кваліфікації у сфері управління медичними процесами — ту саму, яку колись відклала, бо Денис називав її «непрактичною». Вона знову почала спати всю ніч. Почала читати книжки, а не бездумно дивитися в екран поруч із людиною, яка присутня лише тілом.
Зцілення, як виявилося, рідко приходить драматично.
Воно приходить тихо. У спокійному поході по продукти. У ранковій чашці кави без тривоги. У рішенні, яке ти ухвалюєш, не звіряючись спершу з чужим настроєм.
Одного вечора наприкінці літа Аліна видаляла старі фотографії й повідомлення з телефона і натрапила на скриншот, про який майже забула…
