Вона поклала телефон і почала обходити кімнати. Дім, іще вчора звичний до останньої тріщинки на стелі, тепер здавався чужим. Кожен скрип підлоги змушував її озиратися. Вона перевірила всі вікна першого поверху: клямки на місці, шибки цілі, слідів злому немає. Двері були замкнені так, як вона залишила їх на ніч. Зовні все було спокійно. Від цього тривога ставала тільки сильнішою.
Марина повернулася на кухню. У ранковому світлі відбитки в снігу виглядали ще виразніше. Великі, глибокі. Людина була важка, висока. Йшла не поспішаючи, без метушні, ніби точно знала, куди й навіщо прийшла.
Очікування розтяглося болісно. Марина сиділа з чашкою вистиглого чаю, не відриваючи очей від вікна. Їй здавалося, що невідомий може з’явитися знову. Що він десь поруч, за парканом, за деревами, спостерігає й чекає, коли вона вийде.
Нарешті двір освітили фари. Марина схопилася. Біля хвіртки зупинилася службова машина. Андрій Павлович вийшов, високий, кремезний, у теплій форменій куртці й хутряній шапці. Марина відчинила двері раніше, ніж він устиг подзвонити.
— Дякую, що приїхали, — сказала вона, пропускаючи його до дому.
— Це моя робота, Марино Сергіївно, — спокійно відповів він і, обтрусивши сніг із черевиків, пройшов на кухню. Його погляд відразу впав на вікно. — Покажіть, звідки краще видно.
Вони вийшли на ґанок. Морозне повітря боляче обпекло обличчя. Андрій Павлович обережно спустився сходами, намагаючись не наступати на сліди. Присів, уважно роздивився відбитки, потім повільно простежив поглядом увесь ланцюжок.
— Розмір великий, — сказав він, радше собі, ніж їй. — Підошва груба, рифлена. Схоже на робоче взуття або важкі черевики. Зайшов через хвіртку… пішов до вікон… потім уздовж стіни… назад тією ж дорогою.
Він підвівся.
— Неприємна картина.
— Хто це міг бути? — Марина обхопила себе руками, тремтячи вже не тільки від холоду.
— Поки що рано говорити. У вас із кимось є конфлікт? Сусіди, знайомі, родичі?
— Ні. Ми жили тихо. Ні з ким не сварилися.
— Чоловік учора коли поїхав?
— Увечері. Близько сьомої. У далеку поїздку, щонайменше на тиждень.
Андрій Павлович записав щось у блокнот.
— Отже, людина могла знати, що ви залишилися сама. Хвіртку відчинив спокійно, пішов теж спокійно. Не поспішав. Це насторожує.
— Що він тут робив?
