— майже пошепки спитала Марина.
— Варіантів кілька. Оглядав дім перед крадіжкою. Перевіряв, чи він порожній. Або… — дільничний не договорив, але Марина зрозуміла.
Іноді люди приходять уночі не тільки по речі.
— У когось поблизу є камера? — спитав він, оглядаючи сусідні будинки.
Марина замислилася.
— У Зої Павлівни навпроти. Вона поставила після того, як у сусідів зламали гараж.
— Тоді йдемо до неї. Можливо, камера захопила вулицю й вашу хвіртку.
Вони перейшли через засніжену дорогу до будинку навпроти. Дім у Зої Павлівни був охайний, з чистими вікнами й фіранками, які завжди здавалися Марині надто нарядними для буднів. На дзвінок сусідка вийшла не відразу. За кілька хвилин двері відчинилися, і на ґанку з’явилася повна літня жінка в яскравому домашньому халаті, із сивим волоссям, зібраним на потилиці.
— Мариночко? Що сталося? — стривожилася вона, побачивши поруч дільничного.
— Зоє Павлівно, пробачте за турботу. У мене вночі хтось був у дворі. Сліди залишилися. Можна подивитися запис із вашої камери?
Сусідка сплеснула руками.
— Господи… Ти ж сама була! Олег поїхав! Заходьте швидше. Звісно, подивимося.
У вітальні в неї було тепло й пахло випічкою. Під пласким телевізором стояв невеликий реєстратор із миготливими вогниками. Зоя Павлівна довго плуталася в пультах, потім передала їх дільничному.
— Ви вже самі, Андрію Павловичу. Онук мені все налаштовував, а я тільки вмикати сяк-так навчилася.
Дільничний швидко розібрався. На екрані з’явився чорно-білий запис: порожня вулиця, сніг, що падає, частина двору Марини, її хвіртка й темні обриси будинку.
— Чоловік поїхав близько сьомої?
