Слова старенької не відпускали. «Не чіпай сніг». Марина спробувала розсердитися на себе. Ну що за нісенітниця? Якась бідна, дивна жінка наговорила забобонів, а вона тепер сидить і боїться власної лопати.
І все ж підвестися, одягнутися й вийти у двір вона не змогла. Утома накрила її раптово й важко, ніби хтось поклав на плечі мокру ковдру. Ноги гули, спина нила, руки були ватяні. Та й який сенс чистити двір посеред заметілі? До ранку все знову замете. Олег далеко, перевіряти не буде. А якщо спитає, вона скаже правду: в таку погоду чистити марно.
Марина вирішила залишити сніг як є.
Вона піднялася до спальні, переодяглася в теплу нічну сорочку й м’який халат, лягла з книжкою, яку вже тиждень не могла дочитати. Літери розпливалися. Думки все одно поверталися до магазину, до старенької, до сухих пальців на рукаві.
Хто вона була? Чому сказала саме про сніг? Чому так дивилася, ніби знала, що станеться вночі?
Вітер за вікном завивав, дім поскрипував під його поривами. Марина встала, підійшла до вікна спальні й виглянула. Двір був темний, безформний, тільки слабке жовтувате коло світла біля хвіртки вихоплювало з мороку сніжинки, що летіли. Доріжка зникла. Ґанок, ворота, кущі біля стіни — все розчинилося під білим шаром.
Тривога стиснула груди. Нічого не відбувалося, але Марині здавалося, що ця ніч не мине просто так. Щось важливе, страшне чи неминуче вже наблизилося до дому й чекає своєї години.
Вона повернулася в ліжко, натягнула ковдру до підборіддя. Спати не хотілося, хоча втома була сильною. Старий годинник на тумбочці рівно цокав. Стрілки показували пізній вечір.
Олег, мабуть, уже далеко. Їде нічною дорогою, слухає радіо, п’є каву з термоса, думає про щось своє. Про що він узагалі думає? Марина раптом зрозуміла, що давно цього не знає. Вони жили поруч, але не разом. Він приїжджав, їв, спав, їхав. Вона чекала, готувала, прибирала, мовчала. Між ними залишився тільки шлюб на папері й звичка ділити один дім.
Коли все зіпсувалося? Може, ще тоді, коли вона зрозуміла, що дітей у них не буде? Олег говорив правильні слова, заспокоював, запевняв, що вони проживуть і вдвох. Але, може, в глибині душі так і не пробачив? Чи все почалося після її тяжкої хвороби кілька років тому, коли операція й довгі місяці відновлення зробили її слабкою, залежною, некрасивою у власних очах? Тоді він помітно віддалився, став сухим, дратівливим. А може, він просто втомився від неї, від дому, від цієї одноманітної буденності, від її постарілого обличчя.
Марина заплющила очі. Завтра буде звичайний день, сказала вона собі. Треба виспатися. Усі ці думки — від утоми, від зимової темряви, від самотності. Олег повернеться за тиждень, вона приготує вечерю, спробує поговорити з ним спокійно, по-людськи. Може, ще не все втрачено.
Сон прийшов уривчастий і важкий. Марина то провалювалася в каламутну дрімоту, то прокидалася від різких поривів вітру. Їй снилася старенька з магазину. Та стояла в білій імлі, дивилася своїми прозорими очима й знову, знову повторювала: «Не чіпай сніг».
Прокинулася Марина рано, коли за вікном іще було майже темно. Годинник показував початок ранку. Заметіль стихла. У домі стояла особлива тиша — щільна, дзвінка, ніби світ під снігом затримав подих.
Вона накинула халат, спустилася на кухню, поставила чайник і підійшла до вікна.
І застигла….
