Насамперед розтопила піч, поставила чайник, розібрала покупки. Овочі прибрала вниз, курку поклала в холодильник, хліб — у хлібницю. Усі рухи були звичні, точні, ніби руки самі знали, що робити.
Поступово в домі стало тепліше. Дрова в печі потріскували, чайник тихо починав посвистувати. Олег мав повернутися надвечір, забрати сумку з речами й їжу. Марина взялася до готування: розібрала курку, поставила варитися міцний бульйон, нарізала овочі на салат, дістала заздалегідь приготовані котлети. Олег не любив їсти в придорожніх закладах, завжди бурчав, що там брудно й несмачно. Домашнє він брав охоче, навіть якщо дякувати за це давно перестав.
Рівно близько шостої вхідні двері грюкнули так, що домом прокотився короткий гул. У передпокій разом з Олегом увірвався холод. Він зайшов важкими кроками, струшуючи сніг із куртки просто на підлогу. Високий, широкоплечий, з обвітреним обличчям і сірими жорсткими очима, він і у свої п’ятдесят дев’ять виглядав міцним. Довгі роки за кермом важкої машини не зламали його тіла, але ніби висушили щось усередині.
— Усе готове? — спитав він, проходячи на кухню.
— Так, зараз складу, — відповіла Марина.
Вона дістала контейнери й почала розкладати суп, котлети, салат, хліб. Олег сів за стіл, налив собі міцного чаю, щедро насипав цукру й уткнувся в телефон. Пальці швидко бігали по екрану. На дружину він майже не дивився.
Марина крадькома розглядала його профіль — такий знайомий, що, здавалося, вона могла б намалювати його із заплющеними очима. І все одно він став чужим. Коли між ними виріс цей крижаний прошарок? Рік тому? Три? Десять? У молодості він повертався з поїздок утомлений, але живий: обіймав її, розповідав смішні випадки, приносив якісь дрібниці, сміявся на кухні. Тепер у дім разом із ним приходили тільки мовчання, роздратування й відчуття, що вона не дружина, а набридлий обов’язок.
— Сніг увечері прибереш, — кинув Олег, не підводячи очей. — Доріжку замело, до воріт нормально не підійти.
Марина завмерла на секунду.
— Олеже, там майже темно. І заметіль посилюється…
Він повільно підвів погляд. Холодний, невдоволений.
— Я сказав — прибереш. Там роботи на пів години. Мені ніколи було. Завтра рано виїжджати, вантаж терміновий.
Марина стиснула губи й продовжила складати їжу в дорожню сумку. У голові, як на зло, знову пролунало: «Коли чоловік уночі поїде, сніг не чіпай». До безглуздя дивний збіг. Хоча який збіг? Зима. Сніг. Двір. Чоловік, який завжди командує.
— О котрій виїжджаєш? — тихо спитала вона.
— Приблизно за годину. Машина завантажена, папери готові.
Олег одним ковтком допив чай і підвівся.
— Прийму душ, зберу речі — й поїду.
Він пішов нагору. Марина залишилася на кухні сама. Сіла за стіл, доїла вистиглий суп, який сама ж і зварила, й подивилася у вікно. Заметіль гуділа за склом, сніг летів густо, невпинно, ніби хтось висипав із неба безкінечні мішки білої крупи. Ліхтар біля хвіртки ледь пробивався крізь снігову млу. Доріжка до воріт майже зникла; кучугура вже піднімалася високо.
Хвилин за сорок Олег спустився в дорожньому одязі, з важкою сумкою на плечі. Марина подала йому пакет із їжею, ретельно загорнутий, щоб нічого не пролилося.
— Подзвониш, коли дістанешся? — спитала вона радше за звичкою, ніж у надії почути справжню відповідь.
— Ага, — коротко сказав він.
Він не поцілував її, навіть не затримав погляду. Тільки кивнув у бік двору.
— Сніг не забудь. Уночі ще навалить, потім узагалі не пройдеш.
Двері зачинилися з глухим стуком. Марина почула, як у дворі завівся його автомобіль, як мотор віддалився засніженою дорогою й поступово розчинився в шумі вітру.
Вона сіла на кухні, обхопивши долонями чашку з уже холодним чаєм. У домі стало надто тихо. Не спокійно, а порожньо. І тривога, незрозуміла, липка, почала повільно підніматися зсередини…
