— Не можу, — сказав я.
Голос вийшов чужим, глухим.
Вона підійшла до холодильника, відчинила його, довго дивилася всередину, ніби там могло з’явитися пояснення моєму безсонню.
— Знову на роботі проблеми?
— Ні.
— Тоді лягай. Завтра рано вставати.
Вона навіть не глянула на мене як слід. Дістала йогурт, підчепила кришку нігтем. Я дивився на її руки. На тонку золоту обручку. Я сам обирав її, пам’ятаю, у маленькому ювелірному відділі, де продавчиня з утомленим обличчям сказала: «Беріть цю, проста, але хороша». Мені тоді здавалося, що просте й хороше — це якраз про нас.
Марія їла йогурт стоячи. На губі лишилася біла крапля. Раніше я б усміхнувся і стер її пальцем. Тепер у мене всередині щось так стиснулося, що стало боляче дихати.
— Маш, — сказав я.
Вона підвела очі.
— Що?
Я хотів спитати: «Навіщо?» Хотів покласти перед нею планшет. Хотів почути хоч якусь правду, поки вона ще не встигла вигадати брехню. Але за стіною спав наш син Артем. Йому було сім, і він засинав тільки після того, як я читав йому по дві сторінки з книжки про мандрівників. Сьогодні він заснув на половині першої сторінки, обійнявши іграшкового кита, якого ми виграли влітку в парку.
Якщо я зараз почну кричати, він прокинеться.
Якщо вона почне кричати, він злякається.
І я промовчав.
— Нічого, — сказав я. — На добраніч.
Вона знизала плечима, викинула кришку від йогурту й пішла до спальні.
Я залишився на кухні. Чай став зовсім крижаним. За вікном у темному дворі блимала лампа біля під’їзду, і від її жовтого світла по стелі рухалися тіні, ніби хтось тихо ходив квартирою.
Уранці я зробив вигляд, що нічого не сталося.
Зварив кашу Артемові, зібрав йому форму для занять у рюкзак, знайшов під диваном другу шкарпетку. Марія ходила квартирою в діловому костюмі й розмовляла з матір’ю телефоном через навушник.
— Так, мамо, я пам’ятаю. Ні, не забула. Увечері заїду.
Вона говорила при мені цілком спокійно. Лише одного разу, коли я зайшов на кухню по ключі, вона різко обірвала розмову й сказала:
— Потім.
Я зробив вигляд, що не помітив.
На роботі весь день я плутав цифри. Я працював провідним спеціалістом у невеликій фірмі, що займалася обслуговуванням торговельного обладнання. Не бозна-яка посада, але стабільна. Останні два роки я брав додаткові зміни, їздив на термінові заявки, не відмовлявся від вихідних, бо ми хотіли закрити кредит за ремонт і відкласти на навчання Артема.
Тепер я дивився на заявки в програмі й бачив замість серійних номерів суми переказів.
Двадцять тисяч.
Сорок п’ять.
Сімдесят.
Місяць тому Марія сказала, що банк затримав надходження моєї премії через «технічну помилку». Я повірив. Вона завжди займалася оплатами, застосунками, рахунками. Я приносив гроші в дім, вона розподіляла. Так було зручно. Мені здавалося, це довіра.
Виявилося — сліпота.
В обід я вийшов у двір офісу, сів на лавку біля курилки, хоча не курив уже п’ять років. Колега Павло підійшов із паперовим стаканчиком кави.
— Ти сьогодні як після нічної зміни. Сталося щось?
