Випробування долею: історія про те, чому іноді навіть мудрим доводиться просити про допомогу

Він, як і раніше, дивився у вікно, і на його обличчі не сіпнувся жоден м’яз. Із кухні долинув запах кави й кроки Сергія. Чоловік спитав із дверей, чи готова вона, і почав застібати куртку.

Його погляд ковзнув по синові й по мисці в руках дружини. На запитання, що сталося, Альона відповіла, що нічого, і поставила посуд назад на підвіконня. Сергій присів і поцілував Арсена в маківку.

Хлопчик трохи повернув голову, чи Альоні лише здалося, що повернув. Сергій попросив дружину не накручувати себе, зауваживши, що всі діти різні й їхній син просто спокійний. Альона мовчки дивилася, як за чоловіком зачиняються вхідні двері.

Слово «спокійний» вона чула вже стільки разів, що воно встигло протертися до дір. «Спокійний, зручний, тихий», — так казала Людмила Вольфівна, коли Арсен був зовсім маленьким, і в її вустах це звучало як похвала. Альона тоді кивала й навіть трохи пишалася тим, що малюк не кричить ночами, не вимагає уваги щохвилини й засинає сам.

Сусідки казали, що їй пощастило, і вона слухняно погоджувалася з ними. Тепер же слово «тихий» лежало в ній, як камінь: гладкий, холодний і важкий. Вона вийшла у двір з Арсеном, поставила його на землю, а він одразу присів навпочіпки біля ґанку й почав вивчати тріщину на сходинці.

Альона попрямувала до хвіртки, і тут із-за паркану долинули голоси. Тітка Рая, трохи глуха на праве вухо, голосно питала сусідку, чи бачила та вчора Арсена Воробйова. Ніна Георгіївна відповіла, що бачила, і додала, що хлопчикові вже півтора року, а він увесь час стоїть і дивиться в одну точку.

Далі жінки перейшли на шепіт, який було чути анітрохи не гірше за звичайну мову. Альона розвернулася й поспішно пішла назад до ґанку. Людмила Вольфівна з’явилася о третій годині дня, без дзвінка, як і завжди.

Альона почула звук її машини ще тоді, коли та звертала з Головної вулиці, адже двигун старенької «Ниви» мав неповторний тембр. На порозі свекруха постала з банкою полуничного варення в руці й з тим особливим поглядом, яким уміла оглядати кімнату цілком за одну секунду. Цей погляд негайно виявляв у приміщенні все, що слід було б зробити інакше.

Вона спитала, як Арсен сьогодні, і пройшла повз Альону просто до онука, який сидів посеред кухні з дерев’яною ложкою в руці. Альона відповіла, що все нормально. Людмила присіла перед хлопчиком, узяла його на руки й спробувала привернути увагу, сказавши подивитися, хто прийшов.

Хлопчик уперто дивився кудись за її плече. Людмила покликала ще раз, потім іще, але він не повернув голови й не всміхнувся. Арсен не потягнувся руками, а просто сидів у неї на колінах, ніби бабусі не було зовсім.