Запах ударив одразу. Пил, клей, старе чорнило. Три роки й сім місяців.
Стільки цей том лежав на полиці між томом за сімдесят сьомий і томом за сімдесят дев’ятий. І ніхто не знімав його, не відкривав, не гортав. Пил на кришці.
Рівний, незайманий. Марина провела пальцем. Слід лишився чіткий, як рядок на чистому аркуші.
Сторінки зашелестіли під пальцями. Кожен запис зроблено від руки. Дата, номер вихідного, короткий зміст, адресат, підпис відповідальної особи.
Почерк акуратний, бухгалтерський, з нахилом праворуч. Марина гортала повільно, не квапилася. Не тому, що не знала номер сторінки, знала.
Бо квапитися означало б привернути увагу. Перевіряльниця, яка відкриває том і одразу гортає до потрібної сторінки, — це не перевіряльниця. Це людина, яка знає, що шукає.
Сторінка 44. Вихідний від 20 лютого. Направлення спецодягу на склад підрядника.
Підпис начальника господарського відділу. 45. 22 лютого.
Запит на виділення транспорту для доставки цегли на об’єкт «Кедровий». Підпис заступника директора. 46.
24 лютого. Повідомлення про планове відключення електроенергії в третьому цеху. Підпис головного енергетика.
47. Марина зупинилася. Очі пройшли по рядку зверху вниз.
Дата. 25 лютого 1978 року. Номер вихідного 47.
Короткий зміст. Відрядне розпорядження для двох працівників заводської охорони. Маршрут — далі слово було закреслене однією лінією, поверх якої написано: «Перегін, 40-й кілометр від вузлової станції».
Адресат. Начальник лінійного відділу транспортної поліції. Вузлова станція.
Погоджувальний підпис. Великий, розмашистий, із характерним розчерком літери Ч. Черненко В. І. Печатка заводська, кругла, з реквізитами. Марина дивилася на сторінку.
Верстат за стіною гудів, рівно, монотонно, нічого не помічаючи. Лідія Степанівна клацала рахівницею. У коридорі засміялися.
Жіночий голос, молодий, безтурботний. Ось він. Три роки й сім місяців.
1308 днів. Щовечора одна й та сама тека. Щоранку одна й та сама мета.
І ось він лежить на сторінці 47 між плановим відключенням електроенергії й запитом на канцелярські товари. Прошитий у том, пронумерований, опечатаний. Його погоджувальний підпис, заводська печатка.
Його маршрут — перегін, 40-й кілометр. Закреслене слово перед ним Марина прочитала на просвіт: назва невеликого селища.
Закреслив і виправив. Побоявся лишати назву станції, надто конкретно. Але замінив не порожнечею, а описом маршруту, який говорив те саме.
Обережність, яка не врятує, бо сторінку не можна вирвати. Руки були спокійні. Марина перегорнула сторінку, 48, 49, і продовжила гортати, роблячи помітки в блокноті, ніби нічого не сталося.
Ніби сторінка 47 — одна зі ста, не більш і не менш важлива, ніж запит на спецодяг чи повідомлення про планове відключення. Перевіряльниця працює, гортає, записує. Обличчя нейтральне, дихання рівне.
За двадцять хвилин Марина закрила том, поклала його на стіл поруч з іншими, встала, підійшла до Лідії Степанівни. «Лідіє Степанівно, мені потрібна завірена копія кількох сторінок для звіту в Генеральну прокуратуру. Сторінки 12, 31, 47 і 63».
Чотири сторінки, не одна. Одна привернула б увагу. Чотири.
Планова вибірка. Стандартна процедура. Лідія Степанівна кивнула.
«Копії від руки чи машинописні?» — «Машинописні, завірені печаткою бухгалтерії й підписом відповідальної особи». — «Добре».
«До завтра на ранок підготую». — «Дякую, Лідіє Степанівно. І ще».
«У завіренні вкажіть, будь ласка: копія відповідає оригіналу, що зберігається в журналі вихідної кореспонденції, том 2 за 78 рік». Повне формулювання.
«Як належить». Лідія Степанівна записала в блокнот. «Завтра о десятій».
Марина зібрала свої папери. Прибрала блокнот у портфель. Подякувала.
Пішла до виходу. У дверях обернулася. Лідія Степанівна вже йшла до друкарської машинки з журналом під пахвою.
Літня жінка, якій до пенсії два роки. Вона зробить копії акуратно, за правилами, з печаткою й підписом. Вона не знає, що одна з цих чотирьох сторінок пов’язує двох працівників заводської охорони із сороковим кілометром за три дні до нападу на слідчу.
Вона не знає, що підпис на цьому розпорядженні належить людині, яка підписала їй же допуск на перевірку. Вона не знає, що за три дні завірена нею копія ляже на стіл цієї людини. З його власним підписом.
У його власному кабінеті. У кріслі, з якого почнеться його падіння. Лідія Степанівна цього не знала…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
