Бо він ніколи не бачив Марину Коваленко. Три роки тому він запустив ланцюг, який привів до зупинки поїзда, крадіжки документів і висадки людини на мороз. Те, який вигляд має ця людина, для нього не мало значення.
Для нього вона була папірцем, рядком у записці, набором цифр: вагон, місце, дата, час. Не обличчям, не людиною. Функцією, яку треба було усунути.
Це була його сліпа пляма. Три роки тому — зневага до районної дівчини, яка не варта того, щоб запам’ятовувати її обличчя. Зараз — упевненість у тому, що перевіряльниця з іншого міста була черговою формальністю. Та сама гординя.
Той самий прорахунок. Тільки тепер він коштував дорожче. Марина розтиснула пальці, переклала портфель у ліву руку, пішла коридором, повз вахтера, повз дошку пошани, повз портрет керівника країни і вийшла на ґанок.
Місто у вересні. Сонце. Тополі вздовж вулиці починали жовтіти.
Хлопчаки у дворі все ще ганяли м’яча. Десять робочих днів. Відлік пішов.
Шостий день перевірки. Чотири залишалося. Марина працювала по двох лініях одночасно, як працюють слідчі, які ведуть складну справу й знають, що час обмежений.
Перша лінія — кооператив «Кедровий». Йшла відкрито. Запити, копії, звірки.
Друга — тихо, в ті години, що лишалися між роботою із заводськими архівами й «Кедровим». Свідчення Степанича й Литвиненка вже були в сірій теці, зібраній за два попередні роки, підписані й датовані. Два свідки.
Один — фронтовик, який відчинив двері на світанку й не поставив жодного зайвого запитання. Другий — колишній черговий, звільнений і скривджений, якому подзвонили за два дні до її появи й сказали: «Приймете, запишете, доповісте». Обоє пам’ятали ту ніч.
І обоє підписали. Лишався третій елемент, головний, документ із підписом Черненка. Три роки Марина знала, де він лежить.
Три роки вона чекала моменту, коли зможе до нього дістатися. Тепер момент настав, і ключем до нього став сам Черненко, його підпис на допуску: «Надати доступ до всієї фінансової документації кооперативу „Кедровий“ та пов’язаних організацій».
Завод радіоприймачів був пов’язаною організацією. Його будівельні матеріали списувалися на кооператив через бухгалтерію. Допуск давав Марині право зайти до заводського архіву.
Легально, за папером, підписаним людиною, яку вона прийшла знищити. Уранці 28 вересня Марина поїхала на завод. Трамвай від центру.
Завод радіоприймачів стояв на околиці міста, за промзоною. Сірі корпуси, труби, паркан із прохідною. Марина пред’явила на прохідній допуск Черненка й відрядне посвідчення.
Вахтер подзвонив у бухгалтерію, почекав, кивнув. Третій корпус, другий поверх, ліворуч коридором, Лідія Степанівна чекає. Третій корпус адміністративний.
Коридор із дверима по обидва боки. За стіною цех. Рівний гул верстата, розмірений і нескінченний, як пульс будівлі.
Звичайний заводський день. Бухгалтерія займала дві кімнати в кінці коридору. У першій — три столи, три жінки, рахівниці, калькулятор, теки до стелі.
У другій — архів. Стелажі, томи, коробки з написами по роках. Запах паперу, пилюжний, солодкуватий, з нотою канцелярського клею і чогось невловимо старого.
Запах часу. Лідія Степанівна — головна бухгалтерка, років 58, до пенсії два роки. Суха, невисока, в окулярах на ланцюжку, з зачіскою, яка не змінювалася з 1965 року.
Встала, потисла руку обережно, кінчиками пальців. — Тільки по кооперативу? — спитала вона, дивлячись на допуск. — Так, мені потрібна фінансова документація щодо поставок будівельних матеріалів для кооперативу «Кедровий».
Накладні, акти приймання, журнал вихідної кореспонденції. — За який період? — З 1976 по 1980. Лідія Степанівна кивнула й пішла до архівної кімнати.
Марина чула, як вона пересуває коробки на стелажах. Важкі, картонні, з номерами на торцях. За п’ять хвилин повернулася з трьома товстими томами.
Поклала на стіл. — Ось накладні, ось акти. Журнал вихідний — це окремо, по роках.
«Вам який?» — «Усі. З 1976 по 1980». Лідія Степанівна принесла ще п’ять томів, кожен прошитий, пронумерований, із сургучевою печаткою на звороті останньої сторінки.
Марина знала ці томи: працювала з ними, коли вела справу про розкрадання радіодеталей. Знала, як вони влаштовані.
Кожен аркуш пронумерований олівцем у правому верхньому куті. Нитка прошивки проходить крізь усі сторінки й заклеєна паперовою пломбою з печаткою бухгалтерії. Вирвати одну сторінку — значить порушити нумерацію й порвати нитку.
А порвана нитка — це акт про порушення цілісності тому. Це ревізійна перевірка. Це не питання накладних.
Працювала повільно, робила помітки, створюючи видимість ретельної планової перевірки. Лідія Степанівна сиділа за своїм столом і клацала рахівницею, звично не звертаючи уваги на перевіряльницю. За стіною гудів верстат.
У коридорі хтось пройшов — важкі кроки, рип дверей, голос. — Степанівно, чайник постав, обід скоро! Звичайний день. За годину Марина відклала накладні й узяла журнал вихідної кореспонденції.
Том другий, сімдесят восьмий рік. Том був важкий, важив кілограма півтора, у жорсткій картонній обкладинці, потемнілій від часу. Марина поклала його перед собою й відкрила…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
