Усе акуратно, підшито, пронумеровано. Марина відкрила першу теку, почала гортати, повільно роблячи помітки в блокноті. Черненко сів назад у крісло й закурив цигарку.
Дим потягнувся до стелі. Сизий, важкий, із тим самим солодкуватим запахом. Із вікна долинали голоси.
У внутрішньому дворі обласної адміністрації хлопчаки із сусідніх будинків грали у футбол.
Один крикнув дзвінко на весь двір. «Воротарю, лови!» Удар м’яча об стіну, сміх. Осінній день, звичайний світ.
Світ, у якому чиновник п’є привізний чай і показує теки перевіряльниці, а на вулиці бігають діти й ганяють м’яча. Марина знайшла нестиковку на третій сторінці другого акта приймання. Печатка підрядника, державного будівельного тресту, відрізнялася від печатки на першому акті.
Ті самі реквізити, той самий номер, але відбиток інший. На першому чіткий, з рівними літерами, на другому трохи зміщений, з потовщенням на літері «Т». Дві печатки, підрядник один.
Це означало одне з двох. Або в тресту було два примірники печатки, що заборонено інструкцією, або один з актів оформлено не трестом, а кимось іншим. Марина перегорнула сторінку.
Будівельні матеріали — цегла, цемент, пиломатеріали, покрівельне залізо — списані як «ремонт адміністративної будівлі обласної адміністрації». Вона пам’ятала будівлю.
Проходила повз неї щодня дорогою на роботу, два роки до звільнення. Будівлю не ремонтували. Фасад той самий, дах той самий, вікна ті самі.
Матеріали пішли не на ремонт. Вони пішли на «Кедровий». Марина закрила теку.
Підвела очі на Черненка. Він дивився на неї спокійно, з легкою поблажливою усмішкою. Так дивляться на молодого спеціаліста, який старанно робить свою справу й не розуміє, що справу вже зробили за нього.
— Валерію Івановичу, одне запитання. Підрядник у вас — державний будівельний трест? — Саме так. — А печатки на актах приймання за червень і жовтень різні.
— Ось, подивіться. На червневому відбиток чіткий, на жовтневому — зі зміщенням. Черненко нахилився, подивився й знизав плечима.
Легко, недбало, як відмахуються від мухи. — Буває, печатка зношується. Або замовили нову.
— Це технічний момент, Марино Сергіївно. До фінансів стосунку не має. — Звісно. Марина кивнула й записала в блокнот.
— І ще. Будівельні матеріали за накладною від 3 серпня: цегла, цемент, пиломатеріали списані на ремонт адміністративної будівлі.
— А в якому році проводився ремонт? — У сімдесят восьмому, — відповів Черненко, не замислюючись. — Плановий, косметичний.
— Зрозуміло. Дякую. Марина записала відповідь.
Не стала уточнювати, що плановий косметичний ремонт не потребує покрівельного заліза й чотирнадцяти тонн цегли. Не стала вказувати, що будівлю обласної адміністрації у сімдесят восьмому не ремонтували. Вона бачила її щодня.
Не стала ставити третє запитання, четверте, п’яте. Кожне з них лежало в блокноті. Готове, сформульоване, з номером сторінки й посиланням на документ.
Але зараз був не час. Зараз — усмішка, подяка, чай. — Валерію Івановичу, мені знадобиться копія цих двох актів і накладних за третій квартал.
— Для звіту в Генеральну прокуратуру. — Звісно, — Черненко кивнув. — Секретарка підготує.
— Завтра до обіду влаштує? — Цілком. — Що ще? — Мені знадобиться доступ до бухгалтерської документації організацій-підрядників. Це стандартна процедура, перехресна звірка.
— Без проблем. Черненко дістав зі столу бланк і розмашисто написав: «Допуск до всієї фінансової документації кооперативу „Кедровий“ та пов’язаних організацій надати в повному обсязі».
Печатка з шухляди столу. Металева, важка. Брязнула об бланк, як затвор.
Марина взяла допуск. Склала вчетверо й прибрала в портфель до сірої теки. Черненко проводжав її поглядом спокійним, доброзичливим.
Планова перевірка. Формальність. Молода жінка з іншого міста.
Старанна, ввічлива. Приїде, подивиться папери, напише звіт. Порушень не виявлено.
Таких перевіряльників він бачив десятки. Усі йшли однаково. З чаєм, печивом і допуском, який нічого не змінював.
— Марино Сергіївно, — Черненко встав, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. — Якщо будуть запитання, телефонуйте напряму. Ось мій робочий.
Він простягнув візитівку. — І не соромтеся, ми за прозорість. — Дякую, Валерію Івановичу.
Марина прибрала візитівку в кишеню. Встала. Простягнула руку.
Черненко потис. Знову міцно, по-хазяйськи. Усміхнувся.
Провів до дверей. Відчинив. Важкі, дубові, петлі не рипнули.
Марина вийшла в коридор. Двері зачинилися за її спиною. М’яко, безшумно.
Марина зробила три кроки коридором. Зупинилася. Пальці збіліли.
Пальці стиснулися самі, і вона не стала їх розтискати. Постояла так п’ять секунд. Десять.
Він не впізнав її. Він сидів за півтора метра, дивився їй в обличчя, тиснув руку, наливав чай. І не впізнав…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
