Поки Бойко йшов до кабінету керівництва, поїзд віз Ларису на південь. Вона сиділа на нижній полиці старого вагона, притулившись до стіни. Опалення поволі повертало гнучкість тілу, колеса рівно стукали на стиках, збільшуючи відстань між нею й мертвою ділянкою.
Фізичний порятунок іще не означав перемоги. Запис і зошит лишалися лише предметами, доки людина з повноваженнями не оформить їх і не віддасть наказ. Якщо обласна система пов’язана з Гончаренком, докази можуть зникнути вже в першому кабінеті.
Лариса не випускала внутрішню кишеню з поля уваги навіть у вагоні. Коли провідниця принесла чай, Савченко відмовилася зняти пальто повністю й лише розстебнула верхні ґудзики. Сон навалювався важкими хвилями, але вона не дозволяла собі поринути глибоко: поруч проходили незнайомі пасажири, двері на станціях відчинялися, і втратити згорток тепер було рівнозначно програти.
Вона подумки складала порядок доповіді. Спершу замах і запис, потім походження зошита, свідчення Кравця, зв’язок із вісьмома закритими матеріалами. Емоції слід було лишити за дверима: що неймовірнішою є історія порятунку, то легше недоброзичливцеві назвати її перебільшенням. Докази мають говорити раніше, ніж розповідь про мороз.
Водночас Савченко перебирала коло людей, яким можна довіряти. Бойко був надійний, але звернення лише до нього лишило б матеріали на звичайному відомчому маршруті. Рішення потребувало рівня, здатного негайно ізолювати місцевий відділ і не дати обласним покровителям попередити Гончаренка.
Наступного дня, двадцять п’ятого грудня, Лариса ввійшла до будівлі прокуратури. У коридорах пахло сургучем, папером і свіжою газетною фарбою. Діловоди переносили теки, з кабінетів долинали друкарські машинки й телефонні розмови. Звичайна службова метушня виглядала після нічного лісу декорацією надійного порядку.
Савченко йшла паркетом третього поверху. Підбори звучали твердо й рівно. Ніхто з колег не бачив, якою ціною їй давався кожен крок.
Обморожені ступні пульсували, суглоби погано згиналися, шкіра була стерта жорсткими чоботами. Лариса приховувала кульгавість, тримаючи спину рівно. На обличчі лишався лише звичний вираз зосередженості.
Вона пройшла повз кабінет Андрія Бойка. Він був чесною людиною й уже намагався допомогти, але не мав повноважень негайно вдарити по всій структурі. Передача матеріалів через нього додала б ще одну ланку, а кожна ланка означала ризик витоку.
Ларисі був потрібен той, хто міг просто зараз підняти слідчу групу, забезпечити охорону доказів і ізолювати місцевих поліцейських. Тому вона попрямувала до масивних дверей у кінці коридору.
У приймальні секретарка спробувала повідомити, що Сергій Михайлович Ткаченко зайнятий. Савченко коротко кивнула й, не зупиняючись, відчинила двері.
Кабінет заступника обласного прокурора різко відрізнявся від обшарпаних селищних будинків. Товстий килим глушив кроки, оксамитові штори відтинали зимове світло, на столі з червоного дерева не лежало жодного випадкового паперу.
П’ятдесятичотирирічний Ткаченко сидів у глибокому шкіряному кріслі. Сивіюче волосся було вкладене бездоганно, імпортний костюм сидів ідеально, біла сорочка й дорогий темно-червоний галстук завершували образ благополучного керівника.
Солодкуватий аромат парфумів ударив Ларисі в обличчя. Після чистого морозного повітря цей запах видався особливо важким.
«Ларисо Вікторівно?» Ткаченко здивовано підвів брови. «Ви вже повернулися? Мені не надходило офіційного повідомлення з місцевого відділу».
«Начальник відділу Валерій Гончаренко зараз упевнений, що моє тіло лежить на дванадцятому кілометрі північного зимника», — спокійно відповіла Савченко.
Вона не попросила дозволу сісти. Підійшла до столу, розстебнула пальто й дістала зібрані матеріали. На червоне дерево лягли потертий зошит Миколи Романенка, а поруч із тихим стуком — касетний диктофон.
Руки Ткаченка завмерли на підлокітниках. Його погляд зупинився на брудній цераті, цілком чужорідній серед дорогого канцелярського приладдя.
«Перевірку завершено, Сергію Михайловичу», — сказала Лариса протокольним тоном. «Вісім смертей не були виробничими пригодами. Це послідовні вбивства заради приховування розкрадань, і матеріали дають змогу назвати організатора».
Вона поклала палець на клавішу диктофона. У кабінеті стало так тихо, що було чути слабке гудіння опалення. Зараз мало вирішитися головне питання: чи стане обласне керівництво частиною розслідування, чи останньою стіною, за якою Гончаренко ховає свою владу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
