Двері вагона зачинилися, відділяючи Ларису від лісового селища. Того ж ранку, двадцять четвертого грудня, годинник в обласному центрі показував пів на дев’яту.
Кабінет Андрія Петровича Бойка був наповнений тютюновим димом. Зазвичай увімкнений приймач мовчав. Слідчий сидів за столом і масажував скроні, коли на апараті захищеного зв’язку загорілася червона лампочка.
Він зняв трубку. «Прокуратура, Бойко».
«Доброго ранку, Андрію Петровичу», — відповів густий люб’язний голос. «Начальник місцевого відділу Гончаренко Валерій Миколайович турбує».
Бойко випростався. «Слухаю вас».
«Доповідаю про завершення перевірки. Слідчій Савченко надали всю документацію. Порушень у роботі відділу вона не заявила, претензій не мала».
«Де зараз Лариса Вікторівна?»
«Поїхала назад. Учора ввечері я особисто організував доставку на станцію й посадку на прохідний поїзд. Зустрічайте свою співробітницю. У нас усе спокійно».
«Зрозумів. Дякую за інформацію».
Андрій поклав трубку без обвинувачень і погроз. Будь-яка різка реакція могла змусити Гончаренка знищити сліди або пришвидшити пошуки, якщо Лариса ще була жива. Але Бойко точно знав: майор бреше.
Він записав час дзвінка й дослівно відновив ключові фрази. Гончаренко підкреслив, що особисто посадив слідчу на поїзд, хоча не назвав номер складу, вагон або точний час відправлення. Для досвідченого поліцейського такий рапорт був підозріло порожнім. Майор повідомляв не перевірювані деталі, а заздалегідь приготоване алібі.
Бойко змусив себе не телефонувати на станцію із загального апарата. Якщо лінію прослуховують або чергові пов’язані з місцевим відділом, запит покаже, що обласний центр уже сумнівається у версії Гончаренка. Спершу треба було отримати санкцію й підняти людей, здатних діяти без попередження.
Холодна нудота змішувалася з провиною. Саме Андрій підписав відряджувальний бланк, хоч і попереджав Ларису. Він знав, що вона поїде й без його схвалення, але тепер підпис здавався особистим дозволом убивцям забрати її. Перетворити це почуття на паніку означало втратити час; треба було робити те саме, чого вчила Савченко, — ділити завдання на дії.
Напередодні пізно ввечері вдома задзвонив телефон. У такий час слідчого зазвичай турбували через терміновий виїзд або наказ начальства. На лінії стояв тріск міжміського зв’язку, а незнайома жінка говорила придушеним шепотом.
Це була Олена Романенко. У руці вона тримала аркуш у клітинку з номером, який Лариса просунула під двері. Дочекавшись темряви, вдова пробралася до сусідки — єдиної людини в їхній частині будинку з робочим телефоном.
«Ваша слідча, жінка в окулярах, приходила до мене», — квапливо сказала Олена. «Питала про Миколу. Я прогнала її, бо злякалася за сина».
Кожне слово давалося вдові з зусиллям. Вона то знижувала голос до шепоту, то замовкала, почувши рипіння в сусідній квартирі. Бойко не квапив її й не ставив одразу кількох запитань: розумів, що жінка може покласти слухавку при першому різкому звуці. Він лише просив називати те, що вона бачила особисто.
Олена зізналася, що весь вечір спостерігала з темного вікна. Після відходу Лариси біля будинку кілька разів проходили знайомі співробітники, а пізніше з’явилася службова машина. У селищі такий транспорт упізнавали за звуком двигуна й світлом фар, тому помилитися з напрямком було важко.
«Що сталося потім?»
«Увечері по неї приїхала службова машина. Сам Гончаренко сидів попереду, хоча зазвичай нікуди не їздить. Вони повезли її не на схід, до станції, а на північний зимник. Звідти люди не повертаються».
«Ви впевнені в напрямку?»
«Я бачила з вікна». Голос жінки зірвався. Потім вона вимовила слова, у яких страх поступився місцем люті: «Зупиніть їх усіх».
Зв’язок обірвався. Цього дзвінка було досить, щоб бадьорий ранковий рапорт Гончаренка прозвучав як зізнання. Майор не знав, що лишений під дверима номер відновив зв’язок між селищем і обласним центром.
Бойко розчавив сигарету. Якщо Савченко висадили на північній дорозі, шанси були мізерними, але діяти слід було так, ніби вона жива. Сам він не міг підняти озброєний підрозділ проти начальника районного відділу — потрібне було рішення керівництва.
Андрій схопив піджак, перевірив посвідчення у внутрішній кишені й вийшов у коридор. Йому треба було потрапити до заступника обласного прокурора Сергія Михайловича Ткаченка. Лише посадовець такого рівня міг санкціонувати негайну операцію.
Бойко ще не розумів, що найміцніша частина кругової поруки була не в далекому селищі. Вона починалася тут, за дорогими дверима управління, куди він зараз прямував по допомогу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
