Від тієї ночі минуло двадцять років. Тепер Марина Коваль завідує невеликою місцевою лікарнею, хоча гучна назва ледь відповідає вісьмом ліжкам і двом лікарям, включно з нею самою. І все ж лікарня працює, а для жителів це важливіше за будь-які вивіски.
Селище змінювалося неквапно. Хтось виїхав, хтось оселився тут пізніше, виросли діти, для яких стара історія була лише невиразним минулим. Марина живе сама в маленькому будинку на околиці. Колись вона була заміжня за хорошою людиною, але сімейне життя тривало недовго.
Її теперішній супутник — нахабний рудий кіт на ім’я Лис. Таке ім’я Марина вибрала не відразу. Лише за кілька років вона зрозуміла, що колишнє прізвище більше не змушує її ціпеніти, і перетворила його на звичайне домашнє слово.
На робочому столі між історіями хвороб і кухлем з олівцями лежить той самий компас. Латунний корпус потемнів, на склі побільшало подряпин. Стрілка часом трохи коливається, але незмінно повертається на північ.
Безсоння відпустило Марину лише на третій рік. До того вона часто прокидалася близько третьої ночі й довго прислухалася до тиші. З часом тиша перестала бути страшною й знову стала просто живою.
Та ніч поверталася не кошмаром, а напрочуд ясною пам’яттю. Марина пам’ятала сніг під пораненими ступнями, три промені між деревами, жовтий вогник у вікні й сірі очі чоловіка, який дивився не на неї, а в темряву за її спиною.
До лісового кордону вона більше не приїздила й Михайла не розшукувала. Це було свідоме рішення, народжене не байдужістю, а повагою. Він зник, бо сам обрав зникнути, і спроба знайти його означала б порушити цей вибір.
Іноді, раз на кілька років, Марина все ж думала про нього. Якщо Михайло живий, тепер йому мало б бути близько сімдесяти. Можливо, він і досі лишається в тому лісі, за дверима з трьома засувами. Можливо, давно пішов звідти. Вона не знала й приймала це незнання як єдино правильне.
Минулого грудня сніг випав несподівано, всього за одну ніч. Уранці Марина вийшла на ґанок і побачила зовсім біле подвір’я без жодного сліду. У пам’яті відразу постала інша снігова поверхня — з глибокими відбитками босих ніг і темними цятками в кожному третьому сліді.
Рудий кіт вийшов слідом, сів поруч і подивився спершу на господиню, потім на сніг.
— Лисе, йди додому. Холодно.
Кіт слухняно зник за дверима. Марина ще хвилину постояла на ґанку, потім повернулася до передпокою й узяла з тумбочки старий компас. Вона носила його з собою стільки років, що цей рух став звичним.
На розкритій долоні стрілка здригнулася, хитнулася й завмерла. Північ лишалася північчю, що б не відбувалося довкола. Марина закрила компас, поставила чайник і сіла розбирати історії хвороб перед ранковим обходом. За вікном тихо й рівно падав справжній зимовий сніг.
