Марина мовчки кивнула. Вона зрозуміла, що більшого цієї ночі він не розповість, і не стала наполягати.
— Лягайте, — мовив Михайло. — До світанку ще є час. Уранці я виведу вас до дороги.
Вона знову влаштувалася на тапчані й заплющила очі. Тепло рівно розливалося кімнатою, біль у ступнях ставав сильнішим, але тепер уже не лякав. Марина заснула швидше, ніж сподівалася.
Михайло лишився біля вікна. Він сидів до світанку, спостерігаючи, як густа чорнота за шибкою поволі сіріє. У пам’яті знову поставали шестеро загиблих товаришів і розрізнені записи, які він складав у щільний конверт. Саме цієї ночі записи нарешті знадобилися.
О п’ятій сорок сім на дальній дорозі з’явилися три машини. Михайло почув шум моторів задовго до того, як світло фар прорізало ліс. Потім грюкнули дверцята й долинули короткі команди людей, звиклих діяти швидко й без метушні.
О шостій дванадцять рація в його кишені клацнула один раз. Це був умовлений сигнал: люди прибули, зайняли позиції й розпочали операцію. Михайло підвівся, підійшов до тапчана й обережно торкнувся плеча Марини.
— Прокидайтеся. Час.
Він повів її через ліс знайомою стежкою, дозволяючи спиратися на його руку там, де йти було особливо важко. На Марині були його старі хутряні чоботи, які виявилися їй завеликими на два розміри, однак після ночі босоніж вони здавалися майже невагомими. Обоє мовчали не через брак тем для розмови — просто будь-які слова поруч із пережитим виглядали надто дрібними.
Біля дороги на них чекала непримітна сіра машина. Чоловік за кермом був у звичайному одязі; побачивши Михайла, він коротко кивнув. Марині він не поставив жодного запитання.
— Вас відвезуть до великого міста, — сказав Михайло. — Далі чиніть так, як вважатимете за потрібне. У селище поки можете не їхати. За кілька тижнів, коли все вляжеться, місце медика, найімовірніше, все ще буде вільним.
Він простягнув їй інший конверт і старий латунний компас.
— Що в конверті?
— Контакт слідчого з центрального управління. Якщо вирішите дати свідчення, він вас вислухає. Якщо не захочете — ніхто не змушуватиме.
Марина перевела погляд із конверта на подряпаний корпус компаса, потім знову подивилася на Михайла.
— А ви залишитеся тут?
— Так.
— Після цієї ночі це не небезпечно?
Він ледь помітно хитнув головою.
— Моє справжнє ім’я зникло з відкритих реєстрів вісім років тому. Ілля Бондаренко існує лише на папері, а за місцевими документами кордон числиться за Ігорем Мельником. Жодна з цих біографій не веде до іншої.
Марина стояла біля відчинених дверцят і болісно добирала слова. Усе, що спадало на думку, звучало буденно й надто мало важило після пережитої ночі.
— Дякую, — нарешті сказала вона.
— Живіть, — відповів він. — Кращої подяки не буває.
Вона сіла в машину, притискаючи до грудей конверт і компас. Автомобіль рушив, і крізь заднє скло Марина ще кілька секунд бачила Михайла на краю лісу — нерухому темну постать на тлі стовбурів. Після повороту він зник із поля зору…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
