Злата приїхала до клініки того ж дня після школи. Марія Семенівна привезла її разом із Назаром, і дівчинка увійшла до палати дуже обережно, хоча зазвичай обережність не була її сильною стороною. У руках вона тримала папку для малюнків.
— Можна? — спитала вона від дверей.
— Звісно, — сказала Олена.
Злата підійшла до ліжка й зупинилася, дивлячись на згорток в Олениних руках. Андрій спав, морщив носа й іноді ворушив губами, ніби бачив уві сні щось важливе.
— Він дуже маленький, — сказала Злата пошепки.
— Усі так починають.
— Я теж?
— Ти теж.
— Неправдоподібно.
Назар тихо засміявся біля вікна.
— Абсолютна правда.
Злата насупилася, приймаючи нову інформацію.
— Гаразд. Значить, люди сильно ростуть.
Вона розкрила папку й дістала малюнок. На аркуші були чотири фігури: велика з коротким волоссям, велика з довгим, менша в зеленому пальті й зовсім маленька, схожа на згорнуту краплю. Над ними було намальовано щось на кшталт яблуні, хоча крона нагадувала хмару. Внизу великими друкованими літерами стояло: «Ми».
— Це всі, — пояснила Злата. — Тато, ти, я і Андрій.
— Дуже гарно, — сказала Олена.
— У Андрія поки пальців не видно. Я потім домалюю, коли він підросте.
— Розумно.
— Я теж так думаю.
Вона сіла на край стільця біля ліжка, все ще не зводячи очей із брата.
— Можна подивитися ближче?
Олена обережно повернула згорток. Злата нахилилася, затримала подих і майже урочисто прошепотіла:
— Привіт. Я Злата. Я старша. Якщо що, питай у мене, але спочатку навчися говорити.
Андрій уві сні ворухнувся. Злата відсахнулася.
— Він почув?
— Може бути.
— Добре. Нехай звикає.
Потім вона подивилася на Олену. Погляд у неї став несподівано серйозним.
— Ти мене теж колись тримала?
— Не так. Ти була вже велика.
— Але ти мене полагодила.
— Так.
— Значить, ти в нас давно, — сказала Злата після короткої паузи. — Просто ми не відразу знали.
Олена не знайшла відповіді відразу. Слова дитини влучили точно туди, куди дорослі рідко вміють влучати. Назар стояв біля вікна й мовчав. Марія Семенівна, яка сиділа біля стіни, повільно відвела погляд до підвіконня.
— Мабуть, так, — сказала Олена нарешті.
Злата задоволено кивнула, ніби саме це й хотіла підтвердити.
— Тоді все правильно.
Вона знову подивилася на Андрія.
— Йому пощастило. У нього одразу все є.
— Що саме? — спитав Назар.
— Дім, — сказала Злата. — І ми.
У палаті стало тихо. За дверима хтось пройшов коридором, дзенькнув візок, удалині пролунав голос медсестри. Звичайне лікарняне життя тривало, не знаючи, що в цій маленькій палаті щойно дуже просто й дуже точно назвали головне…
