Виписали їх за три дні. Листопад стояв майже такий самий, як роком раніше: сірий, вологий, з рідкісними просвітами в небі, які зникали швидше, ніж устигали потішити. Дороги блищали від сирості, дерева біля клініки були голі, і на гілках висіло останнє темне листя.
Лариса допомагала збирати речі, хоча запевняла, що просто зайшла випадково.
— Випадково з пакетом? — спитала Олена.
— У мене завжди може бути пакет.
— Звісно.
— Не сперечайся з жінкою, яка знає розмір твоєї обручки.
Олена засміялася. Лариса подивилася на Андрія, закутаного у світлий конверт, і поправила край ковдри.
— Рости давай, чоловіче. У тебе тут сім’я серйозна, доведеться відповідати.
Андрій спав і не виявив інтересу до настанови.
Біля входу чекав Назар. Злата крутилася поруч, явно намагаючись водночас бути дорослою й не підстрибувати від нетерпіння. Марія Семенівна тримала сумку й стежила, щоб ніхто нічого не забув, хоча все вже перевірили двічі.
— Я можу нести пакет, — сказала Злата.
— Він важкий.
— Я старша сестра.
— Старші сестри теж бережуть спину, — зауважила Олена.
Злата подумала й погодилася взяти тільки легкий пакет із дитячими речами. Несла його до машини дуже відповідально, двома руками, ніби там лежали не пелюшки, а документи державної ваги.
У машині Олена сіла з Андрієм ззаду. Злата вмостилася поруч, пристебнулася й одразу нахилилася до брата.
— Він дихає нормально?
— Нормально.
— Я стежу.
— Добре.
Назар вів машину обережніше, ніж звичайно. Не різко гальмував, заздалегідь знижував швидкість, уважно дивився на дорогу. Олена бачила його профіль у дзеркалі й думала, що він, мабуть, зараз розраховує не відстані й повороти, а все їхнє нове життя одразу. Дім, робота, Злата, Андрій, вона, безсонні ночі, уроки, хвороби, яблуня, зимові дороги, літні сніданки.
За вікнами місто поступово рідшало. Багатоповерхівки змінювалися низькими будівлями, потім парканами, порожніми ділянками, мокрими полями. Листопадовий краєвид був стриманим, майже безбарвним, але Олені він не здавався похмурим.
Вона дивилася на дорогу й згадувала інший шлях. Чорний позашляховик, квітневий дощ, власні тремтячі пальці, кремова сукня, яку вона тоді ще не встигла зняти. Назар за кермом, майже незнайомий, але вже чомусь надійний. Його фраза: «Поїхали звідси».
Тоді вона не знала, куди їде. Не знала, що за цією короткою пропозицією виявляться кафе з дерматиновими диванами, лікарняна палата, малюнок «Доктор Олена і я», порожня квартира з книжками, черешня, перше вересня, зелене пальто, пропозиція на кухні, обручка біля горнятка, яблуня в цвіту й дитина в неї на руках.
Вона просто погодилася поїхати.
Іноді все життя повертає не в ту мить, коли ти ухвалюєш велике рішення, а коли в тебе майже немає сил вирішувати, і ти тільки киваєш людині, яка каже: ходімо звідси…
