Антоніна наступила важким чоботом на його руку. Хруснули пальці, Віктор завив і захлинувся кашлем. Вона нахилилася над ним із ганчіркою, від якої йшов різкий запах ефіру.
«Тихо, хворий! Зараз ми вас вилікуємо». Вона притиснула ганчірку до його обличчя. Віктор бився, намагався вкусити, але сили були нерівні.
За хвилину його ривки ослабли, тіло обм’якло. Тепер він спав глибоким наркотичним сном. Дим у кімнаті починав розсіюватися, але часу було мало.
Антоніна дістала свій набір. Не було часу на стерильність, вона швидко розрізала його штани. «Ти був головним, Вітю», — прошепотіла вона.
«Але думав ти не головою». Вона піднесла скальпель. Це була не просто операція, це була кара — символічна й незворотна.
Вона працювала швидко й грубо, щоб закінчити до того, як до кімнати вдеруться. Кров хлинула на дорогий килим. «Гангрену видалено», — промовила Антоніна, накладаючи останній шов.
У коридорі почувся тупіт і удари в двері. «Ламайте, суки!» — кричав голос Ракітіна-старшого. Антоніна витерла руки об покривало й побігла до вікна.
Унизу ріс старий дуб, гілки якого тяглися до балкона. Перш ніж зникнути, вона подивилася на Віктора: він лежав блідий, у калюжі крові, але живий. «Живи й пам’ятай!» — кинула вона.
Двері злетіли з петель, і охоронці вдерлися всередину. Вони побачили тіло, кров і розчинене вікно. «Вона пішла через вікно! Навздогін!» — загорлав начальник охорони, стріляючи в темряву.
Автоматна черга розітнула ніч, але кулі йшли в порожнечу. Антоніна вже зісковзнула по стовбуру й бігла до дірки в паркані. Вона бігла по мокрій траві під гавкіт собак і сирени.
Їй здавалося, що за нею женеться саме пекло, але вона знала: якщо добіжить до річки, буде врятована. Вона пірнула в крижану воду, збиваючи слід. Течія підхопила її й понесла геть.
Вона пливла й плакала сльозами очищення. Борг було сплачено. Антоніна вибралася на берег тільки під ранок.
Мокра й закоцюбла, вона дісталася додому, коли місто ще спало. Тихо відчинила двері. У квартирі пахло ліками й тишею, Лена спала…
