«Вона не просто торговка»: яку правду про походження «дива в лахмітті» дізнався батько, зазирнувши до дитячої кімнати

Минуло кілька місяців. Одного вечора Кирило Борисович зібрав усіх у вітальні й виклав на стіл папку з документами.

— Ну ось і все, — сказав він. — Суд виніс вирок. Сашо, твоя бабуся і вся її компанія отримали тюремні терміни, а твої дядько і тітка офіційно позбавлені опіки над тобою. А оскільки тобі всього п'ятнадцять, я оформив юридичну опіку на себе. До твого повноліття я — твій законний представник.

Ліза, що сиділа поруч із Шурою, здивовано підняла брови:

— Тату, а що це означає? Сашка тепер буде моєю старшою сестрою?

Батько подивився на дівчаток, які за цей час стали нерозлучними, і кивнув.

— Фактично, Єлизавето, так воно тепер і є.

Дівчатка переглянулися і радісно обнялися.

— Лізко, чуєш, ми тепер завжди будемо разом! — прошепотіла Шура.

Для них складні слова з документів не мали значення. Важливо було лише те, що вони тепер одна сім'я.

Минув час. Життя в будинку змінилося. Олександра, завдяки завзятості та допомозі репетиторів, за два роки надолужила пропущену шкільну програму і вступила до університету. Вона розквітла, стала впевненою в собі. Єлизавета теж змінилася. Вона почала відвідувати звичайну школу. Її серце помітно зміцніло: позначилися не тільки сучасні ліки і вчасно зроблена операція, а й спокійне життя без стресів, і щоденні прогулянки з Сашею на свіжому повітрі.

Кирило Борисович часто ловив себе на думці, що він абсолютно щасливий. Вечорами, дивлячись, як його дві прекрасні, розумні й дружні дівчинки обговорюють щось за столом, він відчував величезну гордість.

— Лізонько, Сашенько, йдіть вечеряти, все вже на столі! — лагідно кликала їх із кухні Галина Василівна.