— Реєстровий номер 412, — промовив Ільїн. Він розвернув важкий журнал до Марії, не випускаючи його з рук. — Ось запис у реєстрі нотаріальних дій. Позичальник — Віктор Миколайович. Поручитель — Марія Олександрівна. Паспортні дані вписані коректно. І ось тут, в останній графі — ваш підпис.
Марія опустила очі. На сіруватому папері журналу синіми кульковими чорнилами було виведено її прізвище. Той самий специфічний нахил праворуч, той самий трохи змазаний нижній хвостик літери «я». Ідеальна, вивірена підробка. Хтось довго тренувався.
— Ви зобов’язані перевіряти особу присутніх, — її голос звучав рівно, без зривів. — Ви бачили жінку, яка сиділа в цьому кріслі й ставила цей підпис?
Ільїн важко зітхнув і відкинувся на спинку крісла. Шкіра під ним голосно скрипнула.
— Громадянко, я бачу тут десятки, іноді сотні людей на день. Жінка надала оригінал паспорта. Фотографія в документі збігалася з обличчям пред’явниці. Підпис у журналі було поставлено в моїй особистій присутності. Документ оформлено законно. Якщо ви стверджуєте, що це підробка — йдіть до суду. Подавайте позов. Замовляйте державну почеркознавчу експертизу. За три-чотири місяці, якщо пощастить із чергою, отримаєте результат.
— За три місяці кредитори через суд накладуть арешт і заберуть єдину квартиру.
— Це не входить до моєї зони відповідальності, — Ільїн захлопнув журнал. Глухий ляскіт луною рознісся кабінетом. — Система працює виключно з документами. З погляду системи, документ у повному порядку. Усього вам доброго.
Марія вийшла з кабінету, не попрощавшись. На вулиці туман почав поступово розсіюватися, перетворюючись на дрібну, неприємну мжичку. Вона дістала з кишені телефон. Екран був холодний. Знайшла в недавніх викликах номер слідчого, який вів справу про аварію на трасі.
Кабінет слідчого Галкіна містився на третьому поверсі обшарпаної будівлі районного управління внутрішніх справ. На прохідній у неї мовчки забрали паспорт і виписали разову перепустку. По стінах довгого коридору тяглася облуплена зелена олійна фарба, місцями здута потворними пухирями. Підлога, вкрита лінолеумом, стертим до бетонної крихти, скрипіла під кожним кроком.
Галкін, худий сутулий чоловік у витягнутому сірому светрі грубої в’язки, сидів за вузьким столом. Він пив міцний чай із гранчастої склянки, вставленої в старий мельхіоровий підсклянник. Поруч із клавіатурою комп’ютера височіла пухка картонна тека з матеріалами справи.
— Маріє Олександрівно, — він кивнув на вільний стілець для відвідувачів. Дерев’яний стілець хитався на нерівній підлозі.
— Я хочу забрати особисті речі мого чоловіка, які були при ньому в машині, — сказала вона, сідаючи й ставлячи сумку із синьою текою на коліна…
