Дорога назад у життя виявилася довшою за дорогу на північ. Назар подав заяву до міського суду, приніс копії постанови, довідку про звільнення, запити до реєстраційної служби. Віконце канцелярії було заляпане слідами чужих долонь. Жінка за склом ставила вхідні номери, не підводячи очей.
— Повідомлення отримаєте за місцем реєстрації.
— Реєстрації немає. Квартира опечатана, бо паспорт анульований.
— Тоді пишіть фактичну адресу, — втомлено сказала вона, постукавши ручкою по склу. — Не затримуйте чергу.
Фактичною адресою стала кімната в старому робітничому гуртожитку на промисловій околиці. Її здавав глухуватий старий за невеликі готівкові гроші. Шпалери там відходили від стін широкими сухими пластами, труби під стелею гули цілодобово, на шибці збирався конденсат. Щоранку о п’ятій кімнату будив гуркіт товарних потягів, що проходили за парканом.
Назар влаштувався різноробом на оптову будівельну базу. Без оформлення, без зайвих запитань. Бригадир у засмальцьованому кашкеті видавав гроші наприкінці зміни зім’ятими купюрами. Мішки з цементом важили по п’ятдесят кілограмів, сірий пил забивався в горло, сушив шкіру, скрипів на зубах. До вечора спина ставала важкою й жорсткою, ніби в неї вставили металеву балку.
Він витрачав зароблене на мита, нотаріальні копії, проїзд і найдешевшу їжу. Вечеря майже не змінювалася: злиплі макарони, водянисті сосиски, міцний чорний чай. Вечорами Назар сидів за хитким столом під голою лампочкою й заповнював чергові бланки. Латунна гайка притискала пачки документів. Візитниця зберігала тимчасові довідки, чеки й копії протоколів. Ремінець остаточно відірвався, але викинути цю річ він не міг.
Доводити системі власне існування виявилося важче, ніж витягати людей із палаючого цеху. Потрібні були відбитки пальців, архівні звірки, підтвердження особи, опитування свідків. В одному кабінеті його відсилали до іншого, в іншому вимагали форму, яку видавали в першому, а в третьому спокійно пояснювали, що програма не пропускає запит, бо померла людина не може особисто подавати заяви. Назар слухав, кивав і повертався наступного дня з новою копією, новою квитанцією, новим штампом.
Колишні знайомі відверталися при зустрічі, м’ялися, ховали очі. Одні казали, що нічого не пам’ятають. Інші боялися підписувати папери. Треті просто переходили на інший бік вулиці, ніби поруч із Назаром можна було заразитися чужою бідою. Іноді він бачив у їхніх обличчях не злість, а переляк: його повернення змушувало кожного згадати, як зручно було вважати його мертвим.
Наприкінці березня справа зрушила з місця. Суд проміжною постановою зобов’язав житлову службу зняти печатки з його квартири до остаточного рішення. Назар прийшов до знайомого будинку рано-вранці. У під’їзді пахло смаженою цибулею, старим сміттям і хлоркою. Слюсар невдоволено вовтузився біля дверей, потім увімкнув болгарку. Іскри посипалися на потріскану плитку. Замок упав із глухим стуком.
Двері відчинилися туго, впускаючи з квартири затхле повітря. Назар розписався в журналі передачі ключів і залишився сам. Усередині було порожньо. Не просто бідно чи занедбано — вичищено до бетону. Ні меблів, ні посуду, ні старого дивана, ні полиць, ні техніки. Оксана вивезла все до останньої дрібниці перед тим, як житло повернули до фонду як майно померлого.
На стінах лишилися світлі прямокутники від колишніх фотографій. На кухні по кутках лежав пил, біля вікна валялися висохлі мухи. Назар пройшов кімнатами, і кожен крок віддавався гулом. Він підійшов до вікна, з зусиллям відчинив присохлу кватирку. З вулиці потягло шумом проспекту. На підвіконні білів круглий слід від важкого квіткового горщика, якого більше не було.
Унизу він відкрив свою поштову скриньку. Металеві дверцята погнулися, замок давно не тримав. Усередині спресувалися рекламні листівки, безплатні газети, старі квитанції з нулями. Назар вигріб усе в пакет. Серед цього паперового труху не знайшлося жодного листа, який пояснив би мовчання Оксани. Пояснень узагалі не лишилося — тільки сліди чужих рішень…
