— Дружина на побачення не подавала, — казав він, защіпаючи портфель. — Передач теж немає. Гнатюк фірму вже переоформив на себе. Його свідчення міцні. За такого набору обвинувачень отримаєте багато.
Після його відходу Назар довго стояв біля залізної раковини. Відкрив кран до упору. Вода забила в іржаве дно з гулом, бризки полетіли на рукави. Він умився, відчуваючи крижаний холод на шкірі, потім дістав з-під матраца решту чистих конвертів. Розірвав кожен навпіл, потім ще раз, поки білі аркуші не перетворилися на сміття.
Суд відбувся наприкінці зими. За вікнами налипав мокрий сніг, сірий від міського бруду. У залі було холодно й порожньо. Назар сидів у металевій клітці, рівно поклавши руки на коліна. На лавах не було нікого. Ні Романа, ні Оксани, ні колишніх працівників, з якими він колись зустрічав світанки на розвантаженні.
Секретар монотонно стукала по клавішах. Прокурор гортав щось у телефоні. Суддя читав вирок швидко, без пауз, ніби боявся витратити на це більше часу, ніж вимагав розклад. Назар дивився в каламутне віконне скло. По ньому сповзала тала вода, лишаючи брудні доріжки.
— Визнати винним, — долинуло до нього. — Призначити покарання у вигляді дев’яти років позбавлення волі у виправній установі закритого типу.
Наручники знову зімкнулися на зап’ястках. У коридорі пахло сирістю, фарбою й мокрою вовною чужих пальт. Назар ішов між конвоїрами й уперше зрозумів, що колишнє життя не просто зруйнувалося. Його вже почали ділити без нього.
Етап тривав три тижні. Вагон був набитий людьми, сумками, важким кислим повітрям, запахом поту й дешевих сигарет. Маленькі ґратовані вікна під стелею пропускали бліде світло, за яким не можна було зрозуміти ні час доби, ні місце. На зупинках у щілини тягло морозом, і цей холод здавався майже чистим.
Виправна установа зустріла їх вітром, сірими стінами й гавкотом собак. Засуджених вишикували на плацу. Під черевиками хрумтів промерзлий сніг. Начальник загону, сухий капітан з обвітреними вилицями, ішов уздовж строю і звіряв обличчя з особовими справами. Біля Назара затримався на кілька секунд.
— Коваленко? Завтра в промзону. Лісопилка. Норму не зробиш — підеш у карцер і на порожню баланду.
Назар кивнув. Тієї ночі, лежачи на скрипучій шконці під грубою ковдрою, він не думав про помсту. Помста вимагала жару, а всередині в нього було холодно й порожньо. Залишалося тільки одне завдання: пережити день, потім наступний, потім іще один. Вижити, повернутися й подивитися в обличчя тим, хто вирішив, що він більше не має голосу.
На лісопилці дні зливалися в довгу смугу шуму, тирси й утоми. Пили верещали так, що наприкінці зміни у вухах стояв безперервний тонкий писк. Вологі колоди здирали шкіру з долонь, скалки заходили глибоко, під нігті забивався чорний бруд. Тирса липла до спітнілого обличчя, потрапляла в горло, скрипіла на зубах. Назар працював мовчки. Не сперечався, не грав у карти, не намагався нікому сподобатися. Він швидко зрозумів: кожен зайвий рух тут забирає сили, які ввечері можуть знадобитися, щоб просто дійти до барака. Розмови навколо були однакові — про передачі, про строки, про хвороби, про чужі вироки. Назар слухав їх упіввуха й беріг усередині єдину думку, якої не віддавав нікому: колись він повернеться туди, де його стерли, і змусить їх прочитати його ім’я вголос.
З особового рахунку він витрачав тільки на міцний чай і робочі рукавиці. Чай допомагав не заснути на холодних вечірніх перевірках, рукавиці продовжували долоням життя ще на кілька змін. Рік минув без помітної межі. За ним другий. Світ за стіною ставав глухим, ніби його засипали снігом. Скарги, які він писав у різні інстанції, поверталися сухими відмовами. У паперах його називали засудженим, номером справи, заявником, але не людиною, з якою вчинили несправедливо.
На третьому році загорілася сушильна камера. Спершу хтось крикнув, потім цехом пішов густий чорний дим. Люди рвонули до виходу, спотикаючись, штовхаючи одне одного плечима. Вогняна балка обвалилася так раптово, що шлях для однієї бригади виявився відрізаним.
Назар побачив пожежну сокиру на червоному щиті. Зірвав її, відчуваючи, як дерев’яне руків’я ковзає в спітнілих пальцях. Запасні двері заклинило. Він бив по замку, по завісах, по тонкому листу металу. Кожен удар віддавався в плечах тупим болем. Дим пік очі, повітря бракувало, спину обдавало жаром, але він продовжував. Коли лезо нарешті пробило залізо, двері подалися назовні з вереском. У цех увірвалося морозне повітря, різке й чисте, як удар…
