— Його сюди. І сумку з нашої машини в багажник, — відрізав другий.
Назар спробував підвестися, але черевик притиснув зап’ясток до багнюки. Пальці заніміли від болю. Десь далеко почувся виття сирен. Чоловіки завмерли, потім кинулися до позашляховика. Машина рвонула з місця, обливши його каламутною водою.
Проблискові вогні з’явилися майже відразу, ніби патрульні чекали за найближчим поворотом. Дві машини перекрили дорогу. Люди у формі вискочили назовні, віддаючи короткі команди. Назара підняли із землі, розвернули обличчям до мокрого багажника його ж седана й заламали руки за спину. Метал наручників клацнув так чітко, що цей звук він потім чув уві сні багато років.
Камера тимчасового ізолятора зустріла його запахом хлорки, сирої штукатурки й старої людської втоми. Лампочка над дверима ховалася за металевою сіткою. Уздовж стін стояли вузькі нари з просілими матрацами. Назар сидів на краю, дивився на брудні долоні й намагався зрозуміти, в який момент звичайна поїздка по довідку перетворилася на пастку.
Кров на щоці засохла жорсткою кіркою. Він потер обличчя рукавом, але стало тільки болючіше. Двері брязнули. Конвоїр кивнув у коридор.
Слідчий кабінет виявився вузьким, прокуреним, із горами старих папок на столі. Слідчий Бондар, повний чоловік із втомленим сірим обличчям, друкував щось на старій клавіатурі. Клавіші клацали голосно, ніби відраховували Назара не до розмови, а до вироку.
— У багажнику вашої машини виявили п’ять кілограмів синтетичної речовини, — сказав Бондар, не дивлячись на нього. — Там само пістолет без реєстрації, номери стерті.
— Мене зіштовхнули з дороги, — відповів Назар. Голос у нього вийшов рівним, майже чужим. — Двоє чоловіків забрали транспортні документи. Запитайте камери на об’їзній, переговори патрулів, дані зв’язку. Роман був у порту, він підтвердить, що я віз лише накладні.
Бондар перестав друкувати. Повільно відкрив шухляду столу, дістав прозорий пакет і поклав перед собою. Усередині лежали ті самі накладні, зім’яті, з темними плямами по краях.
— Ваш партнер уже дав пояснення, — сказав він. — Стверджує, що ви давно провертали угоди повз фірму. І що саме ви могли перевозити будь-що.
Назар довго дивився на пакет. Слова слідчого не відразу дійшли до нього змістом. Роман. Людина, з якою вони ділили перші збитки, перші замовлення, нічні розвантаження і надію витягти бізнес нагору. Роман уже дав свідчення. Не розгубився, не побіг шукати адвоката, не підняв на ноги водіїв, а спокійно прийшов до слідства й поклав у справу потрібні фрази. Назар відчув навіть не біль, а дивну порожнечу, ніби з кімнати винесли всі меблі й залишили самі голі стіни.
Далі дні перестали відрізнятися один від одного. Ізолятор, допити, коридори з облізлою фарбою, запах дешевого тютюну від державного захисника. Назар повторював одне й те саме: його машину вдарили, документи вкрали, вантаж підкинули. Він просив перевірити дзвінки, камери, час прибуття патруля. У відповідь отримував рівні обличчя, протоколи й фрази про те, що слідство розбереться.
Оксана не приходила. Перші дні Назар пояснював це страхом, розгубленістю, тим, що її могли не пускати або заплутати розмовами. Потім став шукати виправдання дедалі бідніші: захворіла, поїхала по документи, не знає, як оформити передачу. Він писав їй щовечора: коротко, акуратно, огризком олівця на тонких аркушах зі шкільного зошита. Просив знайти нормального адвоката, перевірити рахунки фірми, поговорити з водіями, не вірити Романові. Намагався не скаржитися, не тиснути, не писати слів, за які потім було б соромно. Конверти йшли через цензора і зникали. Ні відповіді, ні передачі, ні записки. Мовчання поступово стало не відсутністю звуку, а окремою стіною, такою ж щільною, як бетон навколо прогулянкового дворика.
Захисник приходив двічі. Сутулий літній чоловік із запахом перегару й дешевих сигарет приносив нові томи справи й розводив руками…
