Він говорив надто швидко й часто облизував пересохлі губи. Назар тоді сприйняв це за звичайний страх перед великим контрактом: вони обоє розуміли, що один день простою може зламати всю їхню нову фірму. Водії вже починали нервувати, диспетчери телефонували кожні десять хвилин, а завод вимагав точного часу прибуття обладнання. На папері в них усе було чисто, але чистота документів мало допомагала, коли електронна позначка зависала десь у надрах чужої бази.
Назар мовчки подивився на папери. Вони з Романом починали справу з нуля і ще на березі домовилися: жодних мутних схем, жодних посередників, жодних конвертів під столом. Прозора робота здавалася не лише правильною, а й єдиним способом вижити на ринку, де новачків тиснули при першій слабкості.
Він пішов до адміністративного корпусу. Вузькі двері з облізлим покриттям заскрипіли, коли він потягнув за ручку. У кабінеті начальника зміни було тісно, душно, на підвіконні тремтів старий вентилятор, ганяючи кімнатою вологе повітря. Працівник за столом навіть не глянув на Назара. Він ліниво зсунув документи з печатками до краю столу й буркнув, що електронна система зависла ще вчора. Паперові підтвердження без позначки в базі нічого не вирішували. Черга на ручну перевірку — тиждень.
— У нас контракт горить, — спокійно сказав Назар. — Мені потрібна хоча б офіційна відмова або тимчасовий дозвіл на вивантаження.
— Офіційну відмову отримаєте в порядку черги, — відповіли йому, вже розвертаючись до монітора. — Наступний.
Назар вийшов під навіс, відчуваючи, як злість піднімається до горла, але не дає жодного слова. На вулиці Роман підвів голову, запитально глянув на нього й одразу відвів погляд до телефону. Назар коротко сказав, що поїде в управління сам. Заперечень не було — лише важке зітхання й нервовий кивок.
Він повернувся до старого седана, сів за кермо й вставив ключ у замок. Двигун схопив не одразу, з хрипким металевим кашлем. На пасажирському сидінні лежала візитниця, ще нова, гладка, з запахом шкіри й магазинного просочення. До центрального управління було близько сорока кілометрів розбитою об’їзною дорогою через промзону. Він вирішив їхати сам: знайти старшого, взяти позначку, домогтися хоча б паперового підтвердження затримки. Це був не обхідний шлях, а спроба змусити систему працювати за її ж правилами. Тоді йому здавалося, що якщо триматися прямої дороги, то й вийти можна буде прямо.
Дощ посилився раптово. Скло миттю вкрилося потоками води, двірники ледве встигали розганяти каламутні смуги. Дорога йшла між бетонними парканами покинутих складів, потім пірнала в темну лісову ділянку. Назар скинув швидкість перед поворотом, фари вихопили з темряви вибоїни й калюжі.
У дзеркалі спалахнули два різкі вогні.
Темний позашляховик наздоганяв його надто швидко. Машина повисла майже на бампері, хоча зустрічна смуга була вільна. Назар узяв правіше, даючи дорогу. Позашляховик не обігнав. Він ішов ззаду, вперто й небезпечно близько, аж раптом смикнувся вбік і вдарив седан у ліве заднє крило.
Кермо вирвало з рук. Машину повело на зустрічну смугу, колеса зірвалися на мокрому асфальті. Назар устиг лише вчепитися в кермо, відчуваючи, як шкіра на долонях здирається об шорсткий пластик. Седан зніс кволу огорожу, важко провалився в брудну колію й завмер, нахилившись набік.
Кілька секунд він чув тільки дощ і власне дихання. Плече боліло від удару об стійку, ремінь тиснув на груди так, ніби хтось стис ребра руками. Попереду зупинився позашляховик. Дверцята грюкнули. У світлі фар з’явилися двоє чоловіків у темних куртках. Вони йшли швидко, впевнено, по кісточки провалюючись у розмоклу землю.
Назар потягнувся до бардачка. Там лежав важкий гайковий ключ. Він устиг ухопити його за холодне руків’я, коли дверцята седана розчахнулися.
Холодний дощ ударив в обличчя. Перший чоловік смикнув його за куртку, вириваючи із салону. Назар підняв руку й ударив ключем, цілячи в плече. Удар ковзнув по мокрій щільній тканині. Тієї ж миті збоку майнула темна пляма. Щось важке врізалося йому в потилицю, і світ розсипався на глухий дзвін, бруд і різкий присмак крові в роті.
Він упав на коліна, потім обличчям у мокрий пісок. Зуби скреготнули об дрібне каміння. Чиїсь руки швидко пройшлися по кишенях, витягли документи з візитниці, а саму порожню шкіряну обкладинку кинули назад на сидіння.
— Папери в нас, — сказав один…
