Віктор сів. Радість від зустрічі з донькою ще не минула, і йому було важко перейти від неї до цього тяжкого чекання.
— Що ви хочете сказати?
Тамара Василівна не відповіла відразу. Якийсь час вона розглядала його, ніби вирішувала, з яких слів почати.
— Відьмою я не була й не буду. Нічого чарівного в мене немає. Просто живу давно. На людей дивитися навчилася, дещо помічаю.
— Але Соні ви допомогли, — сказав Віктор. — Для мене решта не важлива.
— Ми з нею багато розмовляли. Вечорами біля печі сиділи. Вона мені про школу розповідала, про подружок, про тебе. Про мачуху теж.
Віктор випростався.
— І що?
Бабуся витримала паузу. У тиші, що настала, Віктор чув власне серцебиття.
— Щоранку Наталя давала їй варення. Особливе. Для однієї Соні. Казала, що воно корисне, з вітамінами.
— Ну так. Наталя завжди старається для неї. Що в цьому поганого?
— Під час першого приїзду Соня мені по секрету баночку показала. Із собою їй дали. Спитала, чи можна їй своє варення їсти. Мама, каже, спеціально для мене готує.
Тамара Василівна встала, дістала зі шафи банку з червоною кришкою й поставила перед Віктором.
— Я його скуштувала. Трохи металом віддає.
Він дивився на полуничне варення. Звичайна скляна банка, червоний вміст — річ, яка могла стояти на будь-якій кухні. Слова бабусі ніяк не поєднувалися в нього з цим знайомим предметом.
— На що ви натякаєте?
— Є в ньому щось зайве. Що саме — не знаю. Але від нього дівчинка й слабшала. День у день. Ще коли ви вперше приїхали, я запідозрила, що її чимось труять. Тому й хотіла залишити Соню в себе…
