Життя без прикрасЗаміський будинок генерала виявився добротним, теплим і позбавленим показної розкоші. Усередині пахло деревом і домашньою їжею. Щойно чоловіки переступили поріг, сходами стрімко збігла невисока струнка дівчина в легкій сукні й обійняла Віктора Андрійовича.
— Тату, нарешті! Я вже встигла і скучити, і зголодніти. Чому ти так довго? Нам давно час обідати.
Лише тоді дівчина побачила гостя, зупинилася й представилася Аліною. Вона простягнула Миколі руку, а потім одразу ж покликала обох до столу, заявивши, що інакше помре з голоду. Генерал з усмішкою назвав доньку непосидою й висловив сподівання, що молоді люди порозуміються.
Вони й справді знайшли спільну мову з перших хвилин. Аліна багато читала й сама інколи писала вірші. Після обіду вони вирушили до річки, і під час прогулянки дівчина розповіла, що нещодавно її покинув хлопець. На прощання він звинуватив її в тому, що вона надто правильна.
З Миколою Аліні було напрочуд легко, ніби вони знали одне одного вже багато років. Він теж швидко забув про ніяковість і вперше за довгий час розмовляв вільно, не чекаючи насмішки чи зневажливого погляду.
Увечері Віктор Андрійович категорично відмовився відпускати гостя й відвів йому вільну кімнату. Генерал пояснив, що завдячує батькові Миколи життям і звик повертати борги. Він запропонував хлопцеві пожити в будинку, поки сам допомагатиме йому здійснити мрію про службу…
Невдовзі Миколу прийняли до десантного підрозділу, про який він мріяв. Перед від’їздом юнак запропонував Аліні стати його дружиною, і дівчина відповіла згодою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.