Заміський будинок генерала виявився добротним, теплим і позбавленим показної розкоші. Усередині пахло деревом і домашньою їжею. Щойно чоловіки переступили поріг, сходами стрімко збігла невисока струнка дівчина в легкій сукні й обійняла Віктора Андрійовича.
— Тату, нарешті! Я вже встигла і скучити, і зголодніти. Чому ти так довго? Нам давно час обідати.
Лише тоді дівчина побачила гостя, зупинилася й представилася Аліною. Вона простягнула Миколі руку, а потім одразу ж покликала обох до столу, заявивши, що інакше помре з голоду. Генерал з усмішкою назвав доньку непосидою й висловив сподівання, що молоді люди порозуміються.
Вони й справді знайшли спільну мову з перших хвилин. Аліна багато читала й сама інколи писала вірші. Після обіду вони вирушили до річки, і під час прогулянки дівчина розповіла, що нещодавно її покинув хлопець. На прощання він звинуватив її в тому, що вона надто правильна.
З Миколою Аліні було напрочуд легко, ніби вони знали одне одного вже багато років. Він теж швидко забув про ніяковість і вперше за довгий час розмовляв вільно, не чекаючи насмішки чи зневажливого погляду.
Увечері Віктор Андрійович категорично відмовився відпускати гостя й відвів йому вільну кімнату. Генерал пояснив, що завдячує батькові Миколи життям і звик повертати борги. Він запропонував хлопцеві пожити в будинку, поки сам допомагатиме йому здійснити мрію про службу…
Невдовзі Миколу прийняли до десантного підрозділу, про який він мріяв. Перед від’їздом юнак запропонував Аліні стати його дружиною, і дівчина відповіла згодою.
Микола виправдав довіру Віктора Андрійовича й чесно відслужив від першого до останнього дня. Увесь цей час Аліна підтримувала його теплими листами, надсилаючи їх по кілька разів на тиждень. Офіцери навіть умовляли молодого чоловіка продовжити службу, але він поспішав додому. Обоє рахували дні до зустрічі…
