Щоб зрозуміти, чому Оксана не здригнулася, треба повернутися до того моменту, коли вона перестала бути лише сильною консультанткою і стала партнеркою, чия думка змінювала розстановку сил. Півтора року тому до неї в офіс без попереднього погодження прийшов Богдан Ярославович Дорошенко. Йому було під сімдесят. Огрядний, важкий у рухах, з обличчям людини, яка давно не терпить порожньої балаканини. Його будівельна група вважалася однією з найвпливовіших у регіоні. Його поважали, побоювалися й намагалися не втомлювати красивими презентаціями.
У його появі не було ні пихи, ні прохання. Він приніс із собою ту важку ділову тишу, яку створюють люди, звиклі відповідати великими сумами за кожне ухвалене рішення. Офіс Оксани тоді був невеликим: скляна перегородка, три робочі столи, полиці з папками, кавова машина, яка надто голосно шуміла в паузах. Дорошенко сів так, ніби перевіряв не меблі, а саму здатність простору витримати серйозну розмову.
Він сів навпроти, поклав на стіл папку й сказав:
— Вас мені незалежно один від одного назвали троє людей. Таке трапляється рідко. Хочу зрозуміти, чому.
Оксана не стала розповідати про себе. Не перелічила успішні проєкти, не почала переконувати. Вона запитала:
— Яке у вас завдання?
Дорошенко всміхнувся, ніби саме цього й чекав, і коротко виклав суть. Історичний комплекс у центрі міста, заплутана юридична історія, кілька власників, обтяження, вимоги місцевої влади, попередня команда консультантів, яка рік ходила колами й не зрушила справу. Йому потрібно було зрозуміти, чи можна взагалі просунути проєкт.
— Мені знадобиться три дні, — сказала Оксана.
— На що?
— Розібратися в документах. Після цього я скажу, що реально, що ні і скільки коштуватиме помилка.
Три дні вона майже не спала. Читала матеріали, будувала схеми, телефонувала юристові вночі, змушувала Данила перевіряти зв’язки між власниками й старими зобов’язаннями. На четвертий день прийшла до Дорошенка з одним аркушем, на якому було вісім пунктів. Без вступу. Проблема. Рішення. Строк. Ризик.
Ці три дні нагадували не роботу, а розкопки. Під кожним зрозумілим документом виявлявся старий договір, під договором — забуте обтяження, під обтяженням — чиясь давня помилка, яку тепер намагалися обійти красивими словами. Оксана не любила красивих слів там, де потрібні несучі конструкції. Тому вона викреслювала зайве, з’єднувала дати, перевіряла підписи, доки з купи паперу не вийшла ясна схема. У ній було мало приємного, зате вона була правдивою.
Він читав довго. Потім підвів очі.
— За шістьма пунктами ви маєте рацію повністю. За двома — частково. Це найкращий аналіз, який я бачив за останні роки…
