Павло Ілліч зайняв місце на чолі столу й постукав пальцями по обкладинці блокнота.
— Продовжимо. Перше питання — склад консорціуму й умови участі. Пропоную почати з представлення нових учасників. Оксано Миронівно, прошу вас першою.
Оксана розкрила папку. На мить підвела очі на Андрія. Він уже дивився на неї — насторожено, жорстко, майже вороже. Вона відповіла йому ледь помітною спокійною усмішкою й заговорила.
— Добрий вечір. Мене звати Оксана Коваль. Я представляю групу Богдана Ярославовича Дорошенка в частині управління цим проєктом. Перш ніж перейти до нашої пропозиції щодо структури консорціуму, вважаю за необхідне прояснити одне питання. На мою думку, його слід обговорити до підписання будь-яких документів.
У кімнаті стало тихіше. Уже не через незручність, а через увагу.
— Питання стосується одного з потенційних учасників і низки фінансових операцій, які створюють ризики для всіх присутніх.
Андрій перестав рухатися. Навіть ручка в його пальцях завмерла.
— Я говорю про пана Гриценка, — продовжила Оксана рівно, — і про три підряди, пов’язані з об’єктами суміжного проєкту. Якщо присутні готові, я викладу фактичну частину.
Павло Ілліч трохи нахилився вперед.
— Заява серйозна.
— Я це розумію. Тому в мене є документи.
Вона вийняла кілька аркушів. Не кинула на стіл, не змахнула ними, не зіграла на ефект. Просто поклала перед собою.
— Три договори були укладені з компанією «Будресурс-77». Формально її директор — Павло Сухенко, тридцять один рік, досвіду в будівельній сфері не виявлено. Фактичний зв’язок із паном Гриценком підтверджується корпоративними документами й відкритими реєстрами. Сукупна сума трьох підрядів наближалася до сотні мільйонів. За актами роботи прийняті повністю. За незалежним обстеженням — виконані частково. Недоробки закриті протоколами, підписаними працівником замовника. Його ім’я я зараз не називаю, тому що це вже предмет окремої перевірки.
Вона говорила не поспішаючи, дозволяючи кожному пункту лягти на стіл окремо. У таких розмовах швидкість часто працює проти правди: якщо насипати факти жменею, слухачі почнуть захищатися від обсягу, а не вникати в суть. Оксана називала лише те, що могла підтвердити. Дати. Зв’язки. Акти. Невідповідності між паперовою й фактичною картиною. Жодних натяків, жодних ефектних пауз заради театру. Андрій, навпаки, з кожною секундою дедалі помітніше напружувався, ніби кожне слово влучало туди, де він давно сподівався нічого не почути.
Хтось за столом кашлянув. Неголосно, але в цілковитій тиші звук здався різким.
— Звідки у вас це? — спитав Андрій.
Голос його звучав майже впевнено, але Оксана вловила зусилля, яким він утримував тон.
— З відкритих джерел і документації щодо суміжного проєкту. Усе отримано законно. Я нічого не здобувала обхідними шляхами. Я просто прочитала те, що опинилося переді мною.
— Це не стосується порядку денного, — сказав Андрій уже голосніше. — Ми обговорюємо консорціум, а не особисті домисли колишньої дружини, яка, вочевидь, не закрила старі рахунки.
Кілька людей перезирнулися. Павло Ілліч підняв руку, зупиняючи подальшу репліку.
Оксана навіть не змінилася на обличчі.
— Андрію Семеновичу, та обставина, що колись ми були одружені, не робить документи вигадкою. Особистих рахунків у мене немає. На них просто немає часу. Але я не маю наміру входити в партнерство з людиною, чиї дії можуть створити юридичні й репутаційні ризики для всього проєкту. Це не образа. Це ділова позиція.
Вона зробила коротку паузу.
— Копії матеріалів у мене підготовлені за кількістю учасників.
Павло Ілліч дивився на неї кілька секунд. Потім перевів погляд на Андрія. Його сухе обличчя залишалося майже нерухомим, але в кімнаті й без слів стало зрозуміло: питання вийшло за межі звичайної суперечки.
— Перерва двадцять хвилин, — вимовив він. — Оксано Миронівно, Андрію Семеновичу, пройдімо зі мною.
Це не було запрошенням. Вони встали з різних боків столу. Оксана взяла папку. Андрій нічого не взяв, і порожні руки несподівано видали його сильніше, ніж напружене обличчя…
