Мала переговорна поруч з основною залою була вузькою, майже камерною: круглий стіл, одне вікно, полиці з книжками, приглушене світло. Павло Ілліч зачинив двері й сів.
— Без театру. По черзі.
Андрій заговорив першим. Випростався, поклав долоні на стіл, наче знову знайшов опору.
— Павле Іллічу, це непорозуміння. «Будресурс-77» — чинний субпідрядник. Роботи прийняті замовником, акти підписані. Якщо в когось є зауваження щодо якості, це окреме технічне питання, яке не має стосунку до сьогоднішньої угоди. Те, що Оксана винесла це тут, очевидно пов’язане з нашими особистими стосунками в минулому.
— Документи є? — спитав Павло Ілліч.
— У неї, як вона стверджує.
— Є, — сказала Оксана й поклала перед головою чотири аркуші.
Це були не емоції й не міркування. Дати, суми, схема зв’язків, порівняльна таблиця заявленого й фактично виконаного обсягу робіт. Павло Ілліч читав повільно. Перегортав сторінки без поспіху. Андрій дивився у вікно, але погляд його був нерухомим, надто напруженим для людини, впевненої у своїй правоті.
У цій маленькій кімнаті зникла можливість грати на публіку. Не було глядачів, перед якими Андрій міг би розправити плечі й перетворити звинувачення на жарт або красиву образу. Був стіл, троє людей і чотири аркуші паперу. Оксана бачила, як він шукає звичний вихід — перевести розмову в площину особистого, знецінити її, змусити Павла Ілліча засумніватися не в документах, а в мотиві. Але папери не реагували на мотиви. Вони просто лежали перед головою.
— Це попередня аналітика чи є технічне підтвердження? — спитав голова.
— Попередня аналітика плюс акти обстеження незалежного інспектора. Повні копії в мого юриста. Сьогодні я принесла лише витяг, щоб не перевантажувати зустріч.
Павло Ілліч відклав аркуші.
— Андрію Семеновичу, відповідайте прямо. Ви пов’язані з «Будресурс-77»?
Пауза розтяглася. Андрій трохи стиснув губи.
— Опосередковано. Через третю особу. Нічого незаконного в цьому немає.
— Саме по собі — немає, — погодився Павло Ілліч. — Але це конфлікт інтересів на об’єктах, які стосуються нашого проєкту. Ви не повідомили про це клуб. А питання щодо якості робіт, судячи з документів, не виглядають фантазією.
Він склав руки перед собою.
— Рішення я зараз не ухвалюю. Але питання про вашу участь у консорціумі до з’ясування обставин закривається.
Андрій подивився на Оксану. Усе збентеження, що промайнуло після його грубих слів біля вікна, зникло. Тепер у його очах була холодна злість, щільна, зібрана.
— Ти все прорахувала, — сказав він тихо. — Давно.
— Я нічого не прораховувала. Я читала документи.
— Ти прийшла саме тому, що знала: я буду тут.
— Ні. Я прийшла тому, що тут вирішується проєкт, у якому в мене частка й відповідальність. Твоя поява виявилася несподіванкою. Але якщо ти за цим столом, я не стану вдавати, що не знаю того, що знаю.
— Ти завжди вміла діяти чужими руками, — кинув він.
Оксана підвелася.
— Це не чужі руки, Андрію. Це мої. Вони завжди були моїми. Просто ти надто довго цього не помічав.
Слова прозвучали неголосно, майже буденно, але саме в цій буденності була вся їхня остаточність. Вона не доводила йому свою силу. Не вимагала визнання, не просила переглянути минуле, не чекала від нього пізнього каяття. Оксана просто назвала те, що давно існувало. І з того, як Андрій відвів погляд на частку секунди, вона зрозуміла: він почув. Можливо, вперше.
Павло Ілліч сухо кашлянув.
— Повертаємося. Андрію Семеновичу, прошу вас утриматися від участі в голосуваннях до внутрішнього розгляду питання. Оксано Миронівно, після перерви продовжите презентацію.
У коридорі, вже біля дверей основної зали, Андрій спробував затримати її за лікоть. Не грубо, але достатньо, щоб вона зупинилася. Оксана опустила погляд на його пальці. Він одразу відпустив.
— Ти розумієш, що це не кінець?
— Розумію.
— У мене теж є юристи. І не гірші за твого Шевчука.
— Можливо. Але в тебе немає документів, які спростовують мої. Зараз це важливіше.
Він дивився на неї довго — з шаленством і дивним, майже болісним знайомим відтінком захоплення. Колись давно вона вже бачила цей погляд: того дня, коли вирішила за нього першу велику кризу, а він зрозумів, що сам би не впорався.
— Ти стала іншою.
— Ні, Андрію. Я стала собою. Це ти ніколи не знав, яка я.
Вона відчинила двері й увійшла до зали, де вісімнадцять пар очей чекали продовження…
