Павлович сплюнув на бетон, провів долонею по щетині й криво всміхнувся.
— Розрахунок він видасть, диви який пан. А ми потім що? Знову по гаражах тинятися та паленою гидотою тугу заливати? Ні, командире. Раз уже сарай підпалили, хай у них хата горить. Кажи, як триматися будемо.
У мене всередині щось стиснулося. Ці чоловіки не були бійцями. Вони були теслями, водіями, механіками, батьками родин. Але в ту мить у них було більше справжньої сили, ніж у всіх людей Крука разом узятих.
Ми почали готуватися. Відкритий бій був би самогубством. У нас була пара старих мисливських рушниць, сокири, ломи, ланцюги і те, що давала сама територія. Лісопилка — не рівний двір. Це лабіринт із штабелів колод, вузьких проходів, траншей, верстатів, пил, навантажувачів, рейкових візків, темних кутів і важкого заліза. Я пояснював кожному його місце. Де відступати, де ховатися, де не стояти за жодних обставин. Робочий простір мав стати капканом.
Ми не будували фортецю у звичному сенсі. У нас не було бетонних дотів, запасу гранат чи людей, звиклих жити за бойовим статутом. Ми брали те, що мали. Старий прожектор із зламаним кріпленням ставав сліпучою зброєю. Сира траншея між штабелями перетворювалася на шлях відступу. Навантажувач, який учора ще лаяли за слабку гідравліку, сьогодні перекривав бічний прохід. Навіть купа тирси набувала значення: на ній можна було погасити стрибок, у ній можна було сховати слід, нею можна було забити очі тому, хто йде навпомацки.
Я повторював чоловікам одне й те саме, доки вони не почали відповідати без підказки: не геройствувати, не вибігати на світло, не триматися купою, не сперечатися з наказом, не переслідувати того, хто тікає. Павлович спершу бурчав, що ми не на навчаннях, але вже за годину сам ганяв молодого хлопця назад за укриття, коли той надто висунувся. Страх нікуди не подівся. Просто ми дали йому роботу, і від цього він перестав паралізувати.
Ближче до полудня у двір в’їхав світлий пошарпаний седан. Не колона, не бойовики — одна машина. З неї вийшов чоловік у довгому пальті, акуратно підстрижений, із гладким обличчям людини, яка звикла вирішувати чужі долі чистими руками. Перемовник.
Я вийшов назустріч із розвідним ключем у долоні.
— Тарас Бондар? — спитав він м’яко.
— Припустімо.
— Роман. Представляю людей, яких ви сьогодні вночі серйозно засмутили.
— Мені нецікаво, кого ти представляєш. Розвернувся, сів у машину й поїхав. У тебе на це десять секунд.
Він усміхнувся майже лагідно, як усміхаються неслухняній дитині.
— Не кип’ятися. Я приїхав не погрожувати, а дати шанс. Моя людина справедлива, хоч і не любить, коли її зачіпають. Твої дії в кафе — серйозна помилка. Наша нічна перевірка — лише нагадування. Усе можна зупинити без крові.
Він дістав із кишені складений аркуш і розгорнув його двома пальцями.
— Папери про передачу підприємства. Формально все буде чисто. Лісопилка переходить під контроль наших партнерів, ти отримуєш виплату, збираєш людей і їдеш куди завгодно. У велике місто, до моря, в інший район — неважливо. Головне, йдеш живим.
— А якщо не підпишу?
Усмішка зникла. Обличчя стало пласким, майже неживим.
— Тоді слухай уважно. У тебе доба. Завтра на заході сонця пропозиція згорить. Якщо територія не буде порожньою, сюди приїдуть уже не розмовляти. Ангар спалять разом із тими, хто залишиться всередині. Потім усе зрівняють технікою, і ніхто не знайде навіть таблички з твоїм прізвищем. Подумай не лише про себе. Подумай про чоловіків, які тобі чомусь вірять.
Він кинув аркуш у багнюку. Папір прилип до мокрої землі, як брудна ганчірка. Роман сів у машину й поїхав, залишивши по собі запах дорогого одеколону й погрозу, яка вже стала частиною повітря.
Я підняв договір, розірвав на дрібні шматки й кинув у калюжу.
Доба. Насправді — менше, бо на заході сонця наступного дня вони прийдуть напевно.
Решту дня ми працювали без зупину. Колодами перекрили широкий в’їзд, залишивши вузький коридор. Фари й прожектори переставили так, щоб вони били просто в очі тому, хто сунеться з дороги, а наші позиції лишалися в темряві. У задньому проїзді звалили штабель кругляка. На східному фланзі послабили кріплення верхніх рядів, перетворивши акуратно складену деревину на смертельну лавину. Кожен знав свою ділянку. Кожен розумів, що помилка одного може коштувати життя всім.
О третій годині дня з боку траси долинув потужний мотор. Ми завмерли. Люди розійшлися по укриттях, стискаючи сокири й рушниці. Я вийшов у двір, очікуючи побачити людей Крука.
Але у ворота в’їхав не бандитський джип. На територію, важко перевалюючись через ями, зайшов чорний позашляховик, а за ним — велика крита фура. Така техніка рідко з’являлася в наших краях. Позашляховик зупинився навпроти мене. Дверцята відчинилися, на мокру землю опустилася акуратна нога в дорогому чоботі. Слідом дзенькнув наконечник темної металевої тростини.
Це була Оксана.
При денному світлі вона виглядала інакше. Не слабкою, не розгубленою, а зібраною до останньої риси. Пальто інше, волосся прибране строго, обличчя спокійне. Вона оглянула згорілу побутівку, перекриті проїзди, людей за штабелями і мене, що стояв у мазутній куртці посеред двору.
— Я звикла повертати борги, Тарасе, — сказала вона. — Особливо тим, хто допомагає не заради вигоди.
Із фури вже вистрибували кремезні чоловіки в камуфляжі. Рухалися без метушні, але так, що відразу ставало ясно: це не випадкові водії. Вони оцінювали периметр, кути, дахи, підходи. Професіонали.
— Хто ти? — спитав я. — Тільки без загадок.
Вона зупинилася навпроти, поклавши обидві долоні на набалдашник тростини.
— Оксана Дорошенко. Я керую транспортною компанією, яку мій батько будував майже все життя. Після його смерті багато хто вирішив, що жінка з хворою ногою не втримає підприємство. Рік тому під мою машину заклали вибухівку. Водій загинув. Я вижила, якщо це можна назвати везінням.
Вона ледь постукала тростиною по землі.
— Відтоді довкола моєї справи кружляють стерв’ятники. Крук — один із найнахабніших. Він перехоплює вантажі, залякує водіїв, намагається змусити мене піти з цього напрямку. Учора я приїхала інкогніто перевірити маршрути. Охороні наказала триматися на відстані, щоб не здіймати галасу. У кафе я зайшла сама. Якби не ти, все могло закінчитися інакше.
Її слова складали картину. Вона не була випадковою жертвою. Вона була гравцем, який воював із тим самим ворогом, що й я. Просто наші дороги перетнулися в найбруднішому місці й у найпотрібніший момент.
— Радий, що опинився поруч, — сказав я. — Але час для візиту ти вибрала поганий. Крук дав мені строк до заходу сонця. Потім сюди приїдуть убивати. Це не твій майданчик, Оксано. Їдь.
Вона всміхнулася. Усмішка була ледь помітна, холодна, зовсім не безтурботна….
