Ця думка Оксані сподобалася. Вона згадала, скільки разів удома чула: «Ти куди без обличчя?», «У твоєму віці вже треба обережніше», «Погладшала, час брати себе в руки». Там, де вона жила, такі фрази вимовляли майже буденно, ніби мали на це право. Тут же людина могла виглядати на свій вік, на свою вагу, на свій настрій — і світ навколо не вважав за потрібне втручатися.
Але захоплення тривало недовго. На четвертий день в Оксани закінчилися звичні продукти. Лариса запропонувала одразу поїхати у великий супермаркет і купити все на кілька днів наперед.
— Навіщо так багато? — здивувалася Оксана. — Візьмемо сьогодні, а потім докупимо, якщо знадобиться.
Лариса всміхнулася з жалем, ніби почула наївне запитання від дитини.
— Ти забула, де перебуваєш. У вихідний тут майже нічого не працює. А напередодні багато магазинів зачиняються рано. Не купила молоко заздалегідь — отже, обійдешся до наступного робочого ранку.
Оксана не повірила. Але у вихідний вони пройшлися центром, і місто, ще вчора повне людей, виявилося дивовижно глухим у побутовому сенсі. Продуктові крамниці зачинені. Аптеки теж. Невеликі кіоски з опущеними ролетами. Вітрини світяться, вивіски на місці, але купити найпростіше неможливо.
— І ви справді до цього звикли? — спитала вона, вже не приховуючи роздратування.
— Доводиться, — спокійно відповіла Лариса. — Тут вихідний вважається часом для родини й відпочинку. Для продавців теж…
