Майстер покрутив роботу, розглянув через лупу.
— Рука Савчука. Його, безпомилково. Підписав би й не дивлячись.
На кухні в Марини, на Садовій, Зоя прийняла портрет без сліз. Довго тримала на долоні, поцілувала, наділа на тонкому ланцюжку поруч із намистами. Потім дістала з гаманця акуратно розправлені купюри. Марина посунула їх назад.
— Не візьму грошей.
— Візьмеш.
— Ні. У вас було горе. З горя не беруть. І боргу ніякого немає.
Сердитий погляд Зої змінився коротким хриплуватим сміхом — уперше за весь час.
— Кров Савчука. Уперта.
Сховавши купюри, вона взялася перебирати намиста. Вибрала невелику старовинну монетку, стерту до блиску, довго відгинала нігтем дротяне кільце. Вивільнивши монету, вклала її в кулачок Ліді, що сиділа в матері на колінах.
— Не плата це. Їй дарую, на щастя, на дорогу. Виросте, збереться заміж — нехай надягне. І нехай біля неї завжди знайдеться людина, яка вчасно візьме за руку.
Ліда стиснула подарунок і відразу потягла до рота. Марина ледве встигла перехопити її руку.
Навесні, коли доньці виповнилося півтора року, Марина повернулася на фабрику майстром живописного цеху, на пів ставки. Євген Федорович нарешті вийшов на пенсію, звільнивши їй місце, і навідувався тепер лише по суботах. Приватних замовлень вистачало настільки, що деякі доводилося відхиляти. Куплену в розстрочку невелику муфельну піч Марина поставила біля вікна, у дідовому куточку, на місці його колишньої печі.
До кінця літа очистилася кредитна історія. Остання мікрофінансова контора, назву якої Марина так і не навчилася вимовляти, повідомила коротким листом: борг списано, шахрайство встановлено. Вона роздрукувала повідомлення, прочитала Валентині Григорівні й вклала між сторінками зеленого зошита.
Розлучилися тихо. Денис не прийшов, надіслав згоду письмово. На Лідину картку в різні дні надходили невеликі аліменти: він працював вантажником на складі в Реченську, платив також на Артема й відшкодовував збитки банку. Марина сум не перевіряла. Усе переказувала на окремий рахунок для доньчиного майбутнього, а на свята додавала трохи від власних замовлень.
У серпні, рівно через два роки після тієї зустрічі біля пологового, для великого замовлення знадобилися емалі. Марина взяла Ліду із собою до Березовська. Після магазину можна було сісти на автобус до вокзалу, але вона вибрала інший — той, чий маршрут проходив повз пологовий будинок. Пояснити собі, навіщо туди їде, Марина не могла. На потрібній зупинці вона вийшла разом із донькою. Вони пішли тією самою доріжкою, якою Марина йшла два роки тому. Тепер вона рухалася повільно, тримаючи Ліду за руку.
Спека витягувала з асфальту запах гудрону. Біля поручнів знову цвіли рожеві квіти в діжках, над скляним входом горіли сині літери. На ґанок вийшли молоді батьки з бабусями, хтось знімав камерою; погойдувалися білі й рожеві кулі. Батько незграбно тримав конверт обома руками, ніби боявся розхлюпати чашу, наповнену по вінця. Навколо сміялися.
Марина зупинилася біля квітів. Трохи далі, на кам’яному краї клумби, сиділа вагітна дівчина, поклавши сумку на коліна. Важко дихаючи, вона обмахувалася складеною обмінною картою. На білому обличчі вирізнялися сірі губи. Спробувала встати, вхопилася за поручень і похитнулася.
Марина підійшла, обхопила її руку вище зап’ястка. Чому — сама не знала.
— Залишайтеся сидіти. Побудьте зі мною три хвилини, не підводьтеся поки. Мабуть, тиск. Я зараз когось покличу.
З розгубленою вдячністю дівчина подивилася на неї й знову сіла. Ліда уважно розглядала чужий живіт. Подумавши, розтиснула кулачок і простягнула те, що тримала всю дорогу: маленьку потерту монету на шнурку. Мама дозволяла надягати її в особливі дні.
— На щастя, — сказала вона.
У вирізі світлої Марининої сукні поблискував медальйон. Молода бабуся Лідія в блакитній хустці дивилася з емалі на пологовий будинок, кулі, правнучку й незнайому вагітну дівчину. Усміхалася тією усмішкою, яка лишається в людей, одного разу написаних люблячою рукою.
