У ту мить стало ясно те, чого ніхто не хотів помічати раніше. Гром не потребував нової сили проти себе. Йому не потрібен був іще один ремінь, іще один окрик, іще одна спроба довести, хто тут головний.
Він чекав не господаря, який підкорить його страхові, а живої істоти поруч, здатної не квапити, не ламати й не карати за недовіру. Олеся не перемогла його.
Вона не зробила з нього слухняну тінь. Вона просто лишалася поруч досить довго, щоб він повірив: не всяка простягнута рука несе біль.
Гром повільно видихнув. Олеся підняла руку й ледь торкнулася його шиї, не вимагаючи більшого, ніж він уже дав. Він не відсахнувся. Лише прикрив очі, ніби вперше за довгий час дозволив собі не чекати удару.
Олеся не приборкала Грома. Вона не змусила його коритися і не змінила його одним дивом. Вона просто побачила в ньому не небезпеку, а самотність, і підійшла туди, куди решта боялися наблизитися.
А Гром, якого збиралися приспати як безнадійного й некерованого, відповів їй так, як не відповідав нікому: довірою.
