— Почнімо з проживання. Звичайна вартість оренди кімнати в цьому районі — двадцять п’ять тисяч на місяць. Я працюю з нерухомістю й можу підтвердити цю ціну пропозиціями за кожен період. Тридцять шість місяців проживання у квартирі, що належала мені до шлюбу, дають дев’ятсот тисяч.
Тарас перестав кивати. Його губи розімкнулися, але жодного заперечення не пролунало.
— Це нісенітниця! — обурилася Лідія Петрівна. — Він чоловік, а не квартирант.
— Авжеж. Саме тому я ніколи не вимагала з нього орендної плати. Але пів години тому ви самі запропонували оцінювати шлюб як набір платних послуг. Я лише користуюся вашим способом.
Оксана перегорнула сторінку.
— Половина витрат на комунальні послуги, зв’язок і продукти за три роки — ще близько чотирьохсот тисяч. Платежі проходили з моєї картки. Чеки збережені, зокрема й на улюблені сири та ковбасу вашого сина.
Вона говорила без поспіху, даючи кожному числу зайняти своє місце. На екрані з’являлися місяці, суми й призначення платежів. Тарас кілька разів збирався перебити її, але щоразу погляд упирався в черговий чек або банківський рядок. Його ранкова впевненість зникала на очах. Лідія Петрівна, навпаки, намагалася зберегти наступальний тон: шумно зітхала, поправляла перо й шепотіла представникові, що невістка навмисне все ускладнює. Оксана не сперечалася. Вона лише застосовувала до гостей той спосіб оцінки сімейного життя, який вони самі принесли в її вітальню…
