Він гепнувся в крижану, маслянисту воду, що сягала майже колін. Бризки розлетілися навсібіч. Поліщук устояв на правій нозі, судомно вчепившись руками в слизьку стіну колектора, щоб не завалитися на лівий бік. Ушкоджена кінцівка, туго перетягнута джгутом, озвалася глухою, пульсуючою пульсацією, але фіксатор витримав.
Важко дихаючи, він завмер на кілька секунд, прислухаючись. Нагорі тривало пекло — глухі, важкі удари стрясали склепіння підземелля, зі стелі сипалася цементна крихта. Але тут, унизу, звуки здавалися приглушеними, ніби за товстим шаром вати. Повітря було сперте, пахло іржею, сирою пліснявою й солодкавим, нудотним запахом свіжої крові.
Олександр витяг із кобури пістолет, переклав його в праву руку разом із ліхтарем і почав повільно, волочачи за собою занімілу ліву ногу, просуватися до кутка. Вода голосно хлюпала при кожному його кроці.
— Я свій, — хрипко, намагаючись надати голосу якнайспокійнішої інтонації, промовив він. — Не бійся. Я медик. Я йду до тебе.
Світло ліхтаря вихопило з мороку страшну картину. Дівчинка років шести сиділа у воді, притулившись спиною до кахляної стіни. Її русяве волосся було сплутане й укрите сірим пилом. У руках вона судомно, аж до побіління кісточок, стискала плюшевого зайця, половина якого була просякнута темно-червоним. Але дивилася вона не на Олександра. Її величезні, сповнені абсолютного, паралізуючого жаху очі були прикуті до тіла, що лежало біля її ніг.
Тіло належало жінці. Цивільна куртка, якою вона була вкрита, була наскрізь посічена дрібними уламками. Поліщук, спираючись на стіну, важко опустився на праве коліно поруч із ними. Професійний погляд одразу оцінив ситуацію: масивна травма грудної клітки й шиї. Жінка накрила собою дитину в момент вибуху, прийнявши весь удар на себе. Смерть настала миттєво, можливо, ще до того, як обвалилися перекриття.
— Привіт, — м’яко сказав Олександр, ховаючи пістолет назад у кобуру. Він зняв шолом, щоб дівчинка бачила його обличчя, і відклав убік сліпучий ліхтар, спрямувавши промінь у стелю. М’яке розсіяне світло залило куток колектора. — Мене звати Саша. А тебе як?
Дівчинка не відповіла. Вона навіть не моргнула, перебуваючи в стані глибокого дисоціативного ступору. Олександр обережно простягнув руку й торкнувся її плеча. Дитина здригнулася, але не відсахнулася.
Він почав швидкий тактильний огляд, дотримуючись протоколу MARCH, адаптованого для цивільних. Перевірив шию, плечі, спину, стегна. Кров на її одязі й на іграшці була чужою — материнською. Сама дівчинка дивом уникла фізичних травм, не рахуючи кількох синців і подряпин. Але її психологічний стан був критичним. Якщо вона залишиться в цій крижаній воді, переохолодження вб’є її швидше, ніж обстріл.
— Усе добре, ти ціла, — прошепотів Олександр, знімаючи з себе щільну тактичну куртку. Він залишився в одній флісовій кофті, і холод підземелля відразу вп’явся в його розгарячіле тіло, але він проігнорував це.
Він обгорнув своєю курткою тремтячі плечі дівчинки. І в цю мить його погляд зачепився за деталь, яка змусила його завмерти.
Під брудною, розірваною цивільною кофтинкою дівчинки виднілася щільна зелена тканина. Це був не дитячий одяг. Це була чоловіча статутна терморубашка, явно знята з дорослого чоловіка й нашвидкуруч перероблена так, щоб зігріти дитину. На грудях, там, де зазвичай кріпиться шеврон, темніла розпливчаста від води кривава пляма…
