Олександр обережно відігнув край коміра. Серце гупнуло кудись у район шлунка, а подих перехопило.
На липучці криво, нашвидкуруч висів стандартний формений патч із прізвищем. Чорні літери на оливковому тлі складалися в знайоме слово: «ТАРАСЮК».
Іван. Його напарник, який нібито безслідно зник із позиції годину тому, залишивши Олександра самого. Людина, яку Поліщук подумки вже звинуватив у боягузтві й дезертирстві. Його терморубашка була на цій дівчинці.
— Звідки це в тебе? — сівшим голосом запитав Олександр, дивлячись у порожні очі дитини. — Де дядько, який дав тобі це?
Дівчинка повільно повернула голову. Її губи затремтіли. Вона відірвала одну руку від свого закривавленого плюшевого зайця й, піднявши тонкий, перемазаний сажею палець, вказала в глиб колектора. Туди, куди не сягало розсіяне світло ліхтаря. Туди, де чорнів провал напівзатопленого технічного тунелю.
— Він… — дитячий голос пролунав, мов шелест сухого листя, ледь чутний крізь шум води й гуркіт нагорі. — Він сказав сидіти тихо… і пішов туди.
Олександр підхопив ліхтар і спрямував потужний промінь у той бік, куди вказувала дівчинка. Світло прорізало суцільну темряву, ковзаючи по іржавих трубах і чорній воді. У самому кінці довгого коридору, метрів за тридцять від них, промінь вихопив із мороку масивні металеві гермодвері. Вони були прочинені.
А між стулками дверей, неприродно вивернувшись і наполовину пішовши під воду, лежало людське тіло в знайомому камуфляжі. Вода навколо нього була густо-бордового кольору. І, попри відстань, Олександр виразно побачив, що права рука Івана, яка намертво стискала руків’я службового пістолета, усе ще була спрямована в темряву дверного прорізу. Він когось чекав. Або когось не пускав.
Шок від побаченого на мить паралізував Олександра. Біль у нозі, холод брудної води, безупинний гул артобстрілу нагорі — усе це відійшло на другий план. Там, за тридцять метрів від нього, лежав Іван Тарасюк. Людина, з якою вони ділили пайки, чергування й тягар останніх місяців. Людина, яку Поліщук ще недавно подумки проклинав за боягузтво, гадаючи, що той утік, кинувши напарника під вогнем.
А правда виявилася страшнішою й простішою. Іван не втік. Він знайшов у цих руїнах жінку з дитиною, віддав дівчинці свою теплу терморубашку, спустив їх у цей сирий колектор, щоб сховати від снарядів, і залишився прикривати вхід.
— Сиди тут, — прохрипів Олександр, звертаючись до дівчинки. Голос відмовлявся коритися, зриваючись на свистячий шепіт. — Нікуди не йди. Я зараз повернуся…
