Він обережно взяв її холодні долоньки, вклав у них свій тактичний ліхтар і зімкнув дитячі пальці на ребристому руків’ї.
— Світи на стіну. Не на мене, а на стіну. Це твій маяк, зрозуміла? Поки він світить, ми в безпеці.
Дівчинка, усе ще перебуваючи в заціпенінні, повільно кивнула, притискаючи до грудей ліхтар разом із закривавленим зайцем. Слабке розсіяне світло лягло на вкритий пліснявою кахель.
Поліщук глибоко вдихнув сперте, просякнуте міддю повітря підземелля, стиснув зуби й поповз.
Тридцять метрів у нормальному стані — це кілька секунд бігу. Для людини з розтрощеним стегном, перетягнутим турнікетом, яка втрачає рештки тепла в крижаній воді, ця відстань перетворилася на нескінченну, болісну Голгофу. Вода заливалася за комір флісової кофти, обпікаючи шкіру холодом. Олександр чіплявся пальцями за стики іржавих труб, підтягував обважніле тіло, відштовхувався здоровою правою ногою й волік за собою ліву, яка тепер здавалася чужорідним, мертвим тягарем.
На половині шляху сили почали стрімко покидати його. Гіповолемія й переохолодження працювали в тандемі, вбиваючи його тіло. У вухах знову з’явився знайомий високий дзвін. Поліщук заплющив очі й уткнувся чолом у холодну воду, важко, зі схлипами втягуючи повітря. «Вставай. Повзи. Ти не можеш здохнути тут», — наказував він собі. Перед внутрішнім зором знову майнуло обличчя покійної матері. «Повзи праворуч», — згадалися її неможливі слова, що врятували йому життя пів години тому. Він змусив себе розплющити очі, стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, і зробив ще один ривок.
Коли він дістався до прочинених металевих гермодверей, його бив великий дрож, який неможливо було вгамувати вольовим зусиллям. Олександр прихилився спиною до бетонного косяка, витяг із кобури пістолет і зняв його із запобіжника. Потім обережно зазирнув за стулку.
У тунелі за дверима було порожньо. Принаймні в радіусі тих метрів, куди добивало тьмяне світло, що відбивалося від води.
Поліщук підтягнувся ближче до тіла напарника. Тарасюк лежав на спині, наполовину прихований мутною жижею. Його обличчя було бліде, мов віск, із загостреними рисами. Очі дивилися в стелю порожнім, незмигним поглядом. Олександр потягнувся пальцями до сонної артерії на шиї Івана, хоча вже розумів, що це марно. Пульсу не було. Шкіра була абсолютно холодна.
Медична звичка змусила Олександра провести швидкий візуальний огляд. І те, що він побачив, змусило його кров остаточно захолонути.
Бронежилет Івана був цілий, але на боці, там, де кевларовий пакет не закривав тіло, тканина камуфляжу потемніла й просякла кров’ю. Олександр намацав краї рани. Це були характерні кульові отвори, краї камуфляжу навколо них почорніли від порохових газів. Вогнепальне поранення. В Івана стріляли з близької відстані.
Його вбила не артилерія…
