Другий, охоплений панікою, відкрив безладний вогонь з автомата. Кулі защолкали по металевих гермодверях, висікаючи снопи іскор. Один із рикошетів ударив у бетонну стіну за сантиметр від голови Олександра. Гострі кам’яні уламки бризнули в обличчя, розпанахавши щоку. Поліщук рефлекторно відсахнувся, посковзнувся на слизькій підлозі й важко осів у крижану воду, боляче вдарившись потилицею об стіну.
Автоматна черга обірвалася — мародер, судячи зі звуків, спіткнувся об тіло спільника. Це була та сама секунда тактичної переваги. Олександр, лежачи наполовину у воді, вирівняв пістолет на звук сплесків і вистрілив ще раз.
Із темряви долинуло придушене виття, що змінилося бульканням і добірною лайкою.
— Ногу! Ногу прострелив, сука! — заскиглив той, хто вижив, кидаючи зброю. Пролунав гучний сплеск відкинутого автомата. — Не стріляй! Здаюся! Я пустий!
Олександр опустив ствол, важко, з хрипом втягуючи сперте повітря. Серце калатало десь у горлі. У вухах стояв безперервний дзвін контузії. Він знову підняв рацію Івана, натиснув на тангенту й пересохлими губами прошепотів:
— «Беркут»… нуль-другий. У мене контакт. Один двісті, один триста. Я в колекторі… під четвертим цехом. Потрібна евакуація. Терміново. Зі мною дитина.
Крізь тріск перешкод прорвався хрипкий, напружений голос Максима Ткаченка:
— Саню! Тримайся, брате! Ми зачистили периметр, спускаємося до тебе. Бачимо пролом, готуємо страховку!
Олександр упустив рацію у воду. Місію було виконано, і адреналін, що тримав його на плаву останні сорок хвилин, різко відступив. Холод пробрав до самих кісток. Ішемічний біль від перетягнутої джгутом ноги став настільки всеохопним, що свідомість почала меркнути.
Він зрозумів, що якщо залишиться тут, біля дверей, то просто тихо помре від зупинки серця на тлі больового й гіповолемічного шоку. Він мусив повернутися до дівчинки.
Поліщук перевернувся на живіт і поповз назад. Цей шлях виявився ще страшнішим за попередній. Кожен рух вичавлював із нього рештки життя. Кривавий слід, який він залишав за собою, миттєво розчинявся в чорній воді. В очах потемніло. Він рухався винятково на інстинктах, орієнтуючись на слабкий, тремтливий промінь тактичного ліхтаря, який дівчинка слухняно спрямовувала на кахляну стіну. Кілька разів він майже втрачав свідомість, обличчя йшло під воду, і лише кашель і біль повертали його назад.
Коли він нарешті дістався кутка, сил підвестися вже не було. Він просто уткнувся обличчям у мокрі коліна дитини. Дівчинка здригнулася, але не відсунулася. Її маленька холодна долонька обережно лягла на його брудне, скуйовджене волосся. Цей слабкий дотик став останнім якорем, що втримував Олександра в реальності.
А потім склепіння підземелля осяяли потужні промені галогенових ліхтарів.
Згори посипалося каміння. Пролунав тупіт важких черевиків, брязкіт карабінів і командні крики. Хтось стрибнув у воду зовсім поруч.
— Сюди! Медика, швидко! — голос Ткаченка лунав, як рятівний грім…
