Це були кроки. Хтось важко ступав по воді, рухаючись у їхній бік. Кроки були нерівними, хтось явно накульгував, але рухався впевнено. Потім у темряві зблиснув вузький, нишпорливий промінь ліхтаря.
— Та кажу ж тобі, я його зачепив, — пролунав хрипкий, грубий голос, спотворений луною колектора. — Він там, біля гермухи, ліг. Іди перевір, ствол забери й спорягу зніми, нічого добру пропадати.
— А якщо він живий? — озвався другий голос, молодший і з явною нервозністю.
— Значить, доб’єш. І дівчисько те мале пошукай, воно з бабою кудись сюди шмигнуло. У баби на шиї ланцюжок золотий був, я чітко бачив.
Стерв’ятники. Звичайні мародери, які використовували хаос обстрілу, щоб грабувати мертвих і вбивати тих, хто не може за себе постояти. Олександр слухав їхню перепалку, і пазл у його голові швидко складався. Судячи з усього, натрапивши на Івана й утративши через його постріли ініціативу, вони злякалися через щільний артобстріл, що почався, і відійшли. А тепер, коли снаряди лягли далі, ці стерв’ятники повернулися добити поранених і зібрати лут.
Олександр повільно, намагаючись не видати жодного звуку, підняв свій пістолет і сперся ліктем об косяк гермодверей. Його ліва нога пульсувала нестерпним болем, зір звузився до темного коридору перед ним. У магазині було п’ятнадцять патронів. Нападників щонайменше двоє. У нього за спиною — паралізована жахом дитина й пролом, із якого неможливо вибратися в його стані.
Промінь чужого ліхтаря ставав дедалі яскравішим, вихоплюючи з темряви іржаві стіни тунелю. Вони були вже метрів за двадцять.
Поліщук зняв палець зі спускової скоби й поклав його на гачок, відчуваючи, як холодний метал упивається в шкіру. Очікування перетворилося на дзвінку, натягнуту струну. Він затримав подих, щоб стабілізувати приціл.
І саме в цю мить рація Івана, затиснута в лівій руці Олександра, раптом, на весь колектор, прорізала смертельну тишу гучним, зрадливим клацанням вхідного сигналу.
Гучне, тріскуче клацання вхідного сигналу рації в замкненому, гулкому просторі колектора пролунало, як удар батога. Луна багаторазово відбилася від вологих кахляних стін, миттєво видавши позицію Олександра.
Промінь ліхтаря мародерів сіпнувся й ударив просто в прочинену стулку гермодверей, засліпивши Поліщука на частку секунди.
— Там хтось є! Вали його! — істерично заверещав молодий голос, зірвавшись на фальцет.
Олександр не став чекати, поки очі адаптуються до світла. М’язова пам’ять і сотні годин стрілецької підготовки на полігоні зробили все самі. Він стиснув щелепи до хрускоту, стабілізував праву руку, що лежала на холодному металі косяка, і двічі плавно натиснув на спусковий гачок.
Спалахи пострілів вихопили з мороку бліді, спотворені жахом обличчя нападників. Гуркіт у вузькому бетонному тунелі виявився чудовиським: звукова хвиля вдарила по барабанних перетинках із такою силою, що Олександр на мить утратив орієнтацію в просторі. Перша куля калібру 9 міліметрів пробила груди старшого мародера. Той крякнув, упустив ліхтар, який із плюскотом пішов під воду, і впав обличчям униз, здійнявши фонтан брудних бризок…
