Ольга підвела на нього очі. У них була така втома, що злість Віктора одразу осіла.
— Я пропоную не розвалитися раніше часу.
Він опустився на стілець.
— Вибач.
— Я теж боюся, — сказала вона тихо. — Щодня. Але страх — не документ. Нам потрібні докази, що Черненко не має права його забрати.
Докази.
Це слово стало для Віктора цвяхом у голові.
Він переглянув усе, що було пов’язане з надходженням Тихона. Акт передачі, накладні, ветеринарні висновки, фотографії при надходженні, листування. Документи Черненка справді були каламутними, але не настільки, щоб швидко вирішити питання. Юрист Ольги пояснив: знадобиться експертиза, запити, можливо, судова заборона на вивезення до розгляду. Час. Гроші. Нерви.
А Тихонові треба було жити зараз.
Одного разу пізно ввечері, коли весь адміністративний корпус майже спорожнів, Віктор знову побачив Марію біля дверей архіву. Вона стояла спиною до нього й фотографувала щось на телефон. Почувши кроки, різко обернулася.
— Ви мене налякали.
— Що ви робите?
— Шукаю старі рахунки. Ольга Павлівна просила.
— У темряві?
Вона сунула телефон у кишеню.
— Лампочка перегоріла.
Віктор подивився на двері архіву. Лампочка над ними горіла.
Марія помітила його погляд. На обличчі в неї проступили червоні плями.
— Я можу пояснити.
— Пояснюйте.
Вона відкрила рот, закрила. Руки в неї затремтіли.
— Не тут.
Вони пройшли в порожню кімнату для персоналу. На столі стояли три брудні горнятка, тарілка із засохлим печивом і забутий кимось вовняний шарф. У вікні відбивалися їхні постаті.
Марія сіла, обхопивши себе руками.
— Він мені погрожував, — сказала вона.
— Черненко?
Вона кивнула.
— Я раніше працювала бухгалтеркою в його зоодворі. Недовго. Пішла, коли зрозуміла, що там коїться. Але… я підписувала деякі документи. Не все законно. Тоді мені були потрібні гроші, син вступав, чоловік пішов, кредити… Я думала, просто папірці. Потім зрозуміла, що він через мене проводив липові витрати.
Віктор сів навпроти.
— Чому ви не сказали одразу?
— Бо він сказав, що посадить мене. Або зробить так, що посадять. У нього всі копії. Він подзвонив, коли побачив відео з Тихоном. Сказав, що якщо я не повідомлятиму йому, що у вас відбувається, він передасть матеріали куди треба. Я… я не хотіла шкодити слоненяті. Я тільки надсилала загальну інформацію.
— Уночі в карантин ходили ви?
Марія закрила обличчя руками.
— Так. Він вимагав фото. Хотів довести, що ви порушуєте правила із собакою. Я відчинила двері, але не зайшла. Тихон тоді спав, Барс підняв голову й так на мене подивився… Я не змогла.
Віктор відчував злість. Гостру, гарячу. Хотілося сказати їй, що боягузтво теж вибір, що через її «загальну інформацію» у них тепер можуть забрати тварину. Але перед ним сиділа не лиходійка з дешевої історії, а змучена жінка з сірим обличчям, яка вже сама себе ненавиділа.
— У вас лишилися його повідомлення?
Марія підвела голову.
— Він писав із різних номерів. Я видаляла.
— Відновити можна?
— Не знаю. Деякі голосові збереглися в месенджері. І… — вона завагалася. — У мене є флешка.
— Яка флешка?
— З роботи. Коли я йшла, забрала копії частини бази. Про всяк випадок. Там платежі, договори, скани актів. Я боялася, що він потім усе звалить на мене.
Віктор повільно видихнув.
— Чому ви мовчали?
