Це було ще до приїзду Черненка, у перший тиждень після появи Барса в боксі. Ніч. На камері видно, як у коридорі миготить людина. Не чергова санітарка — постать вища, рухи обережні. Двері карантинного блоку прочиняються. Хтось зазирає всередину, потім швидко йде.
Віктор збільшив зображення, але обличчя було сховане капюшоном.
Він підняв журнали доступу. Тієї ночі чергувала Марія Ткачук, нова адміністраторка, прийнята всього два місяці тому. Вона відповідала за заявки, вхідні листи й спілкування з відвідувачами. Спокійна, акуратна, майже непомітна жінка років сорока. Віктор згадав, як кілька разів бачив її біля карантинного блоку з телефоном у руках. Тоді не надав значення: усі хотіли подивитися на Тихона.
Наступного дня він спитав її прямо.
— Маріє, ви були в карантинному крилі вночі дванадцятого числа?
Вона підвела очі від комп’ютера. На столі перед нею стояла склянка з недопитою кавою, поруч лежала пачка м’ятних льодяників.
— Уночі? Ні.
— Камера зафіксувала людину в коридорі.
— Може, санітарка?
— Не санітарка.
Пальці Марії на секунду завмерли над клавіатурою.
— Вікторе Андрійовичу, я не знаю. Я йду о шостій. Іноді затримуюся, але вночі мене тут не буває.
Вона сказала це рівно. Надто рівно.
Віктор кивнув і вийшов.
У коридорі його наздогнала Ольга.
— Ти теж помітив?
— Що?
— По пожертвах витік. Хтось злив Черненкові внутрішню інформацію: суми, постачальників, навіть дати доставки обладнання. Він у листі юриста згадав, що ми «отримуємо фінансову вигоду від незаконного утримання тварини».
— Марія?
Ольга втомлено потерла скроні.
— Не знаю. Вона має доступ до пошти й звітів. Але звинуватити без доказів не можна.
— Камера.
— Камера показує силует. Цього замало.
За два дні прийшла перевірка.
Усе було офіційно, ввічливо й від того особливо страшно. Двоє фахівців оглядали приміщення, журнали, умови утримання, питали про санітарну обробку, про собаку, про доступ до тварини. Віктор відповідав спокійно, хоча всередині в нього все ходило ходором. Щойно вони побачили Барса поруч із Тихоном, як один із перевіряльників насупився.
— Міжвидовий контакт у карантинному приміщенні?
— Контакт контрольований, — сказав Віктор. — Собака оброблений, обстежений, щеплений. Прямого контакту з кормом і медичними матеріалами немає. Рішення ухвалене після оцінки ризиків.
— На підставі чого?
Віктор показав журнал спостережень, записи динаміки апетиту, графіки пульсу й дихання. Чоловік гортав, не змінюючи виразу обличчя.
— Незвично.
— Але ефективно.
— Ефективність не скасовує правил.
Тоді Тихон, як на зло, потягнувся хоботом до Барса й тихо ткнув його в бік. Пес, який сидів із виглядом зразкового пацієнта, важко зітхнув і посунувся ближче.
Друга перевіряльниця, жінка з втомленими очима, дивилася на них довше, ніж було потрібно. Потім спитала:
— Слоненя завжди так реагує на собаку?
— Так, — відповіла Аня, що стояла біля стіни. — Коли Барс іде, воно гірше їсть.
Віктор кинув на неї застережливий погляд, але було пізно.
Жінка підійшла до скла.
— Воно сліпе?
— Повністю, — сказав Віктор. — Імовірно, незворотно.
— І орієнтується на собаку?
— На звук, запах, дотик. Барс став для нього стабільним подразником, що не викликає страху. Це знижує стресову реакцію.
Чоловік сухо зауважив:
— Ви розумієте, що звучить це сумнівно?
— Розумію.
— І все ж наполягаєте?
Віктор подивився на Тихона. Той стояв, торкаючись хоботом спини Барса, і жував розмочене сіно. Повільно, старанно, ніби виконував важку роботу.
— Наполягаю.
Перевірка пішла без негайного рішення. Це було і погано, і добре. Ольга ввечері сиділа у своєму кабінеті, не вмикаючи верхнє світло. Лише настільна лампа освітлювала стоси паперів.
— Вони можуть приписати розлучити їх, — сказала вона.
Віктор мовчав.
— А Черненко подасть позов. Його юрист уже запросив документи.
— Хай подає.
— Вітю, у нас немає грошей на довгу війну.
— Отже, знайдемо.
— Де? Люди жертвували на лікування, не на суди.
Він різко повернувся до неї.
— І що ти пропонуєш? Віддати?
