Барс подивився знизу вгору. В очах у нього було те дивне собаче терпіння, від якого людям часто стає соромно. Віктор повільно поклав долоню йому на голову. Під пальцями — жорстка шерсть, старі рубці, тепло живого тіла.
— Марина б тебе забрала додому, — сказав він раптом.
Голос зламався.
Він озирнувся, ніби хтось міг почути. Але в боксі були тільки він, пес і слоненя, яке спало стоячи, притулившись боком до м’якої стіни. Теплова лампа гуділа над ними. За вікном темнів мокрий двір.
— Вона всіх тягла додому, — продовжив Віктор майже беззвучно. — Птаха з перебитим крилом, кішку з підвалу, мене після зміни… Дурна була звичка.
Барс не рухався.
Віктор заплющив очі. У горлі стояв клубок. Він давно не вимовляв ім’я дружини вголос, не рахуючи документів і формальних розмов. Ім’я було як тонке скло: торкнешся — поріжешся.
— Я втомився, Барсе, — сказав він. — Дуже.
Пес тихо зітхнув.
І в цю секунду Віктор зрозумів, що втомився не від роботи. Від самотності. Від потреби бути залізним. Від того, що всі навколо чекають від нього рішень, а він сам іноді вранці не знає, навіщо вставати.
Тихон ворухнув хоботом уві сні й торкнувся краю його халата.
Віктор усміхнувся, витер очі рукавом.
— Гаразд. Завтра будемо жити далі.
Але далі стало гірше.
Проблема прийшла не зсередини притулку, а ззовні — в особі Миколи Черненка, власника приватного зоодвору, звідки фактично й вивезли Тихона. Формально він не був власником тварини: документи виявилися заплутаними, частина дозволів прострочена, частина оформлена через посередників. Поки малюк помирав, ніхто не поспішав сперечатися. Але коли довкола історії здійнявся галас і пішли пожертви, Черненко несподівано з’явився.
Він приїхав на чорному позашляховику в сухий сонячний день, коли сніг із дахів уже почав танути, але у дворі ще лежали брудні сірі кучугури. Вийшов у дорогому пальті, з гладко виголеним обличчям і усмішкою людини, яка заздалегідь вирішила, що всі навколо їй винні.
— Ольго Павлівно, — сказав він, простягаючи руку. — Ну що ж ви слухавку не берете?
Ольга руки не подала.
— Ми зайняті.
— Бачу. Дуже зайняті. Моєю твариною, наприклад.
Віктор стояв поруч, засунувши руки в кишені халата. Усередині в нього щось холодно стиснулося.
— Вашою? — спитала Ольга.
Черненко всміхнувся ширше.
— Документи привіз. Усе як належить. Тимчасове утримання у вас закінчилося. Я вдячний за допомогу, звісно. Але час повертати слоненя.
— Воно нетранспортабельне, — сказав Віктор.
— Це ви так вважаєте.
— Це медичний висновок.
— А в мене буде інший. Незалежний.
Ольга зблідла.
— Миколо Сергійовичу, ви привезли його до нас у стані крайнього виснаження.
— Обережніше зі словами. Я його не привозив. Його передали тимчасово на лікування за погодженням. І взагалі, наскільки мені відомо, у вас тут собака в карантинному боксі з ним живе. Дуже цікаво. Може, контролюючим органам сподобається.
Віктор зробив крок уперед.
— Ви погрожуєте?
Черненко подивився на нього з лінивим зацікавленням.
— Я захищаю своє майно.
Слово вдарило гірше за ляпас.
Майно.
За склом карантинного блоку Тихон у цей час вчився брати шматочки м’якого гарбуза з долоні Ані. Барс сидів поруч, уважно стежачи, щоб слоненя не впустило їжу. Тихон іще був слабкий, усе ще сліпий, усе ще потребував постійного догляду. Але він уже жив. Не існував, не доживав строк, а жив.
— Ви не заберете його, — сказав Віктор.
— Побачимо.
Черненко поїхав за двадцять хвилин, залишивши по собі запах дорогого одеколону й тривогу, що осіла в коридорах важким пилом.
Відтоді притулок став схожий на обложений дім. Приходили листи. Телефонували незнайомі юристи. Ольга годинами сиділа в кабінеті, перебираючи документи, робила копії, консультувалася з адвокатом. Сергій матюкався, укріплюючи замки на господарських воротах. Аня перестала усміхатися й щоразу, проходячи повз бокс, затримувалася біля скла, ніби боялася, що Тихон зникне, поки вона відвернеться.
Віктор писав висновки: докладно, сухо, без емоцій. Стан при надходженні. Динаміка ваги. Ризики транспортування. Необхідність постійного спостереження. Роль стабільного середовища в зниженні стресу.
Ночами він переглядав записи камер.
Спочатку хотів знайти докази поліпшення. Потім — порушення, до яких міг би причепитися Черненко. Потім просто не міг зупинитися.
На екрані Барс і Тихон жили своїм тихим нічним життям. Пес прокидався раніше за слоненя. Слоненя шукало його хоботом. Іноді Тихон, забувшись, робив кілька кроків по боксу без опори, потім лякався порожнечі й квапливо повертався до знайомого запаху. Іноді Барс приносив до перегородки свою стару гумову іграшку — пошарпане кільце, знайдене Анею в ящику з пожертвами, — і клав так, ніби пропонував слоненяті погратися. Тихон торкався кільця хоботом, фиркав, відкидав його, а пес дивився з таким ображеним достоїнством, що Віктор мимоволі всміхався.
Один запис його насторожив…
