Віктор не відразу відповів.
Бо Тихонові потрібні були не тільки розчини й антибіотики. Бо його тіло, здається, уже вирішило померти. Бо іноді в живої істоти треба спершу повернути бажання тягнутися до іншого тепла, перш ніж вона погодиться ковтати молоко.
Але вголос він сказав тільки:
— Барс тихий. Він не тисне. Не гавкає. І він знає страх.
Ольга довго дивилася на нього.
— Під твою відповідальність.
— Так.
— І камери ввімкнути на постійний запис.
— Вони й так пишуть.
— Ні. Перевір особисто. Щоб потім ніхто не сказав, що ми з’їхали з глузду й угробили рідкісну тварину експериментами.
Віктор кивнув.
Коли він вийшов з адміністративного блоку, дощ посилився. Двір притулку блищав мокрим бетоном, жовті лампи над вольєрами відбивалися в калюжах. Із кухні тягло запахом вареної крупи й мийного засобу. Десь грюкнули двері, Сергій вилаявся на зламане колесо візка.
Віктор пішов до реабілітаційного двору.
Барс лежав під навісом, поклавши морду на лапи. Почувши кроки, підняв голову, але не встав. На його лівій щоці тягнувся білястий шрам, через який морда здавалася перекошеною. Одне вухо стояло, друге, наддерте, звисало набік.
— Ходімо, — сказав Віктор.
Пес дивився недовірливо.
— Ходімо, кажу. Роботи багато.
Він сам не зрозумів, навіщо сказав саме так. Як людині.
Барс повільно підвівся. Кульгання було майже непомітним, тільки на повороті він беріг лапу. Віктор надів на нього м’який нашийник, пристебнув короткий повідець. Пес напружився, але не сіпнувся.
У коридорі карантинного блоку їх зустріла Аня. Побачивши Барса, вона розкрила рота.
— Вікторе Андрійовичу…
— Нічого не кажи. Спочатку перевіримо камери, потім зайдемо.
— Ви хочете до Тихона?
— Хочу.
— А можна мені?
— Ні.
Вона опустила очі, але залишилася стояти біля стіни, ніби сподівалася, що він передумає.
Віктор перевірив монітор у сестринській. Чотири камери показували бокс із різних кутів: підстилка, поїлка, теплі лампи, нерухоме сіре тіло на соломі. Червона цятка запису блимала справно.
Він відчинив внутрішні двері.
Тихон не ворухнувся одразу. Потім його вухо здригнулося. Хобот трохи піднявся, завмер у повітрі.
Барс зупинився на порозі. Не тягнув, не скавчав. Тільки низько опустив голову й втягнув повітря.
— Тихо, — прошепотів Віктор.
Смішно було казати «тихо» собаці на ім’я Барс і слоненяті на ім’я Тихон, але іншого слова не знайшлося.
Він провів пса всередину на два кроки. Двері за ними зачинилися м’яко, без грюкоту. У боксі пахло соломою, антисептиком, ліками й гарячою гумою грілок. Віктор відчув, як спітніла спина під халатом.
Тихон раптом сіпнув хоботом і спробував підняти голову. Не зміг. Тонкий писк, майже нечутний, вирвався з його грудей.
Барс припав до підлоги.
Віктор міцніше стиснув повідець.
— Спокійно.
Пес не дивився на нього. Він дивився на слоненя. Потім повільно, дуже повільно поповз уперед на зігнутих лапах, наче боявся здатися надто великим. Дійшов до краю підстилки, ліг, витягнувши морду.
Тихон шумно вдихнув. Хобот, тремтячий і слабкий, рушив по соломі. Спершу вбік, потім до Барса. Кілька сантиметрів. Ще кілька. Віктор не дихав.
Хобот торкнувся собачої лапи.
Барс завмер.
Тихон відсмикнув хобот, ніби обпікся, і весь стиснувся. Його дихання стало частим, уривчастим. Віктор уже зробив крок уперед, щоб вивести пса, але Барс раптом перевернувся на бік і відкрив живіт.
Віктор застиг.
Це був жест цілковитої беззбройності. Пес, який місяць тому не дозволяв доторкнутися до себе без тремтіння, лежав поруч зі слоненям, підставивши шрамоване тіло, не зводячи з нього очей.
Тихон знову потягнувся хоботом.
Цього разу торкнувся грудей Барса. Потім шиї. Потім обережно провів по морді, затримався на наддертому вусі.
Барс тихо видихнув.
І слоненя вперше за п’ять днів видало не звук болю, не писк і не хрип. Це було коротке, низьке мурмотіння, ледь помітна вібрація, що пройшла його тілом.
За склом Аня притисла долоні до рота. Ольга, яка прийшла беззвучно, стояла поруч із нею й не моргала.
Віктор відчув, як у нього защипало в носі. Він відвернувся до стіни, ніби перевіряв крапельницю.
— Десять хвилин, — сказав він хрипко. — Не більше.
Але за десять хвилин він не зміг їх розлучити.
Тихон лежав, поклавши хобот на передню лапу Барса. Пес не рухався. Тільки іноді переводив очі на Віктора, ніби питаючи, чи правильно він усе робить.
За сорок хвилин слоненя вперше саме ковтнуло теплу суміш із пляшечки.
Не багато. Кілька ковтків. Молоко потекло по його підборіддю, Аня тихенько схлипнула за склом, Сергій, який з’явився на порозі, грубо сказав:
