Віктор різко повернувся до неї.
— Не кажи так.
— А як казати? — у її голосі зірвалася втома. — Ми п’ятий день робимо все, що можемо. Ти сам щойно сказав: максимум два тижні.
Він хотів відповісти жорстко, звично відрізати: «Я сказав прогноз, а не вирок». Але слова застрягли. Бо він сам у цей прогноз уже повірив.
Віктор працював ветеринаром двадцять два роки. За цей час він навчився не плутати жалість із допомогою. Бачив тварин, яких неможливо врятувати, бачив господарів, що чіплялися за диво, бачив працівників, які ламалися після першої смерті. Він знав, що справжня робота починається там, де серце хочеться залишити вдома.
Але останніми місяцями серце чомусь тягалося за ним усюди.
Може, річ була не тільки в Тихоні. За пів року до того від онкології померла його дружина Марина. Хворіла вона довго, тихо, ніби вибачаючись за те, що забирає в нього сили. В останній тиждень вона майже не говорила, тільки тримала його за руку. А він, ветеринар, лікар, людина, звикла боротися до останнього, сидів поруч і вперше розумів, що знання не завжди рятує.
Після похорону він повернувся в притулок через три дні. Ольга просила взяти відпустку, але він не зміг. У квартирі було надто тихо. На кухні стояла її чашка з тонкою тріщинкою біля ручки. У ванній іще пахло її шампунем. У спальні на стільці лежав сірий кардиган. Віктор одного разу взяв його в руки, уткнувся обличчям і простояв так кілька хвилин, поки груди не стиснуло так, що він злякався власного дихання.
На роботі хоча б були справи. Уколи, аналізи, огляди, графіки годування, суперечки з постачальниками ліків, дратівливі дзвінки. Там можна було бути корисним.
А тепер перед ним лежало слоненя, яке, можливо, теж не можна було врятувати.
— Вітю, — сказала Ольга вже м’якше. — Я не вимагаю від тебе неможливого. Просто… Може, є щось, чого ми ще не пробували?
Він подивився крізь скло.
Тихон лежав нерухомо. Тільки кінчик хобота ледь помітно ворушився, торкаючись соломи. Вухо сіпнулося від звуку дощу по металевому козирку.
— Є один варіант, — повільно сказав Віктор. — Але він дурний.
— Кажи.
— Не медичний.
— Тим більше кажи.
Він помовчав.
— Собака.
Ольга підвела очі.
— Який собака?
— Барс.
Тека вислизнула в неї з рук і ляснулася на підлогу.
— Ти зараз серйозно?
Віктор сам почув, як дивно це звучить.
Барса привезли в притулок місяць тому працівники муніципальної служби разом із двома коробками старих ковдр. Формально притулок не займався собаками, але в них був невеликий реабілітаційний двір для тварин, яких тимчасово передавали волонтери. Зазвичай це були птахи, лисиці, єнотовидні собаки, іноді домашні тварини після жорстокого поводження, яким потрібно було кілька тижнів догляду перед прилаштуванням.
Барса знайшли за ринком, у покинутому павільйоні. Він був великий, чорний із рудим підпалом, із наддертим вухом, кульгавою передньою лапою й шрамами на морді. Коли його діставали з переноски, він не гарчав. Він просто дивився спідлоба й чекав удару. У перші дні не їв при людях, забивався в куток і здригався, якщо хтось підіймав руку вище плеча.
Сергій тоді сказав:
— Цього тільки охороняти ставити. Бачиш, яка паща? Ніхто не полізе.
Але Барс не охороняв. Він боявся. Не людей узагалі, а непередбачуваності. Різкого кроку, стуку відра, грюкоту дверей. При цьому з хворими тваринами поводився дивно спокійно. Коли в сусідньому відсіку лежала стара коза після операції, він годинами сидів біля сітки й тихо скавчав, поки та не підводилася.
Аня першою помітила, що після його появи в реабілітаційному дворі стало тихіше. Навіть нервова лисиця перестала метатися по клітці, якщо Барс лягав неподалік. Віктор відмахнувся. Збіг. Утома. Людське бажання бачити знаки там, де є тільки випадковість.
Але одного разу вночі він застав Барса біля дверей ординаторської. Пес сидів перед зачиненим кабінетом Марини — колишнім кабінетом, де тепер зберігали ліки й старі документи. Віктор завмер у коридорі.
— Ти чого тут? — спитав він.
Барс не підійшов. Тільки подивився й тихо ткнувся носом у щілину під дверима.
Віктор тоді розлютився незрозуміло на що, грубо прогнав його й ще довго сидів потім на табуреті біля холодильника з препаратами, стискаючи в руці ключі так сильно, що метал залишив сліди на долоні.
— Барс не пройшов карантин для контакту з великими, — сказала Ольга.
— Я знаю.
— Він травмований. Непередбачуваний.
— Я знаю.
— Слоненя сліпе. Якщо пес рвоне, якщо лизне катетер, якщо налякає його…
— Тому я й сказав, що варіант дурний.
Ольга підняла теку, витерла обкладинку долонею.
— Тоді чому ти про нього думаєш?
