— Зараз.
— Барса забереш на вихідні?
— Заберу.
— Ти розумієш, що він уже твій?
Віктор подивився на пса за склом. Барс спав, поклавши морду на передні лапи. Уві сні його наддерте вухо тремтіло.
— Розумію, — сказав Віктор.
Ольга усміхнулася.
— А раніше сперечався.
— Раніше я багато чого не розумів.
Вони помовчали.
— Марина б пишалася тобою, — сказала вона тихо.
Віктор не відповів одразу. Горло стиснуло, але він уже не злякався цього відчуття. Просто постояв, перечекав, як перечікують сильний вітер.
— Вона б сказала, що я надто пізно здогадався, — промовив він.
— Можливо.
— І мала б рацію.
За склом Тихон уві сні ворухнув хоботом і знайшов Барса. Пес, не прокидаючись, посунувся ближче.
Віктор закрив журнал.
— Але я здогадався.
Ольга кивнула.
Вони вимкнули світло в коридорі й пішли до виходу. За вікнами притулку густішали сутінки, у дворі мерехтіли ліхтарі, десь удалині гавкали собаки, шаруділо листя, капала вода з даху. Звичайне життя тривало — з утомою, страхами, довгими рахунками, нічними дзвінками, паперовою роботою, маленькими перемогами, з тими, кого вдалося врятувати, і пам’яттю про тих, кого не вдалося.
А в теплому боксі сліпе слоненя спало спокійно, бо поруч дихав пес, укритий шрамами.
І цього на сьогодні було досить.
