Усмішка на обличчі Ігоря згасла не відразу. Вона ніби застигла, стала неприродною, чужою. Аліса теж перестала сміятися.
Віра продовжила читати.
«Я знала, що він тебе зрадив. Знала, що пішов до іншої. Знала, що до мене, своєї матері, він майже не заходив, поки я лежала безпорадна й чекала хоча б короткої розмови. Знала, як він телефоном вигадував причини, чому не може приїхати. То справи, то втома, то зайнятість, то брак часу.
А ти приходила.
Щодня.
Ти годувала мене, вмивала, читала мені книжки, поправляла подушку, тримала за руку, коли біль ставав сильнішим, ніж я могла витримати. Ти залишалася поруч, коли мені було страшно. Ти тихо наспівувала мелодії, які я любила. Ти стала мені донькою, якої в мене ніколи не було».
Віра відчула, як сльози гарячою хвилею піднімаються зсередини. Але вона не зупинилася. Зараз треба було дочитати. Не лише заради Олени Вікторівни — заради самої себе теж.
«Я не могла вдати, ніби нічого не сталося. Ігор, певно, упевнений, що отримав головне. Нехай думає так. Так, квартира дістанеться йому. Так, будинок за містом теж. Так, той рахунок, про який уже сказано, я залишила йому. Нехай йому здається, що він переміг.
Але це не все, що в мене було.
Найважливіше лежить зовсім в іншому місці».
Ігор різко змінився на обличчі. Барва зійшла з його щік. Аліса насупилася й швидко перевела погляд з нього на Віру.
Віра перегорнула аркуш…
