Ігор тихо фиркнув. Аліса всміхнулася, навіть не намагаючись приховати глузування.
— Вірі Миколаївні, — продовжила нотаріус, — Олена Вікторівна заповіла особисті речі: стару швейну машинку, скриньку з прикрасами і… — вона зробила невелику паузу, — запечатаний конверт з особистим листом.
Ігор розреготався так голосно, що нотаріус невдоволено підібгала губи.
— Швейна машинка! — вимовив він крізь сміх. — Алісо, ти чула? Їй дісталася швейна машинка. Справжній скарб. І скринька з якимись старими цяцьками. Напевно, пара потьмянілих каблучок та намисто з минулого століття.
Аліса сміялася, прикриваючи рот долонею, але очі її сяяли злорадством.
— І листик, — додав Ігор, смакуючи кожне слово. — Не забудь про листика. Віро, ну от, тобі теж пощастило. Може, там рецепт улюбленого пирога? Або порада, як правильно лагодити старі фіранки? Тепер-то ти бачиш? Нічого серйозного тобі не залишили. Квартира, будинок, гроші — все моє. Бо я рідний син. Кров. А ти була просто жінкою, яка колись опинилася поруч.
Віра мовчки взяла конверт із рук нотаріуса.
Папір був щільний, трохи пожовклий від часу. Конверт запечатаний червоним сургучем. На лицьовому боці рівним знайомим почерком було виведено: «Вірочці. Прочитати вголос при всіх».
Пальці Віри здригнулися.
Вона обережно розкрила конверт. Усередині лежало кілька аркушів, списаних рукою Олени Вікторівни. Перші рядки розпливлися перед очима. Віра моргнула, глибоко вдихнула й почала читати.
Спочатку її голос звучав тихо, майже ламко, але з кожною фразою ставав упевненішим.
«Моя дорога Вірочко. Якщо ти тримаєш цього листа в руках, значить, мене вже немає поруч. Я хочу, щоб ти прочитала його вголос. Саме тут. При нотаріусі. При Ігореві. І, можливо, при тій молодій жінці, яку він приведе із собою.
Так, я знала все»…
