Вона не відчувала злорадства. Не було бажання тріумфувати, дивитися на Ігоря згори вниз, говорити йому жорстокі слова. Натомість усередині піднімався дивний, майже світлий спокій. І вдячність — глибока, тиха, така сильна, що від неї знову защеміло в очах.
Олена Вікторівна навіть після смерті зуміла зробити те, чого ніхто не робив для Віри багато років. Вона ніби обійняла її своїми словами й повернула їй те, що давно намагалися відібрати: почуття власної гідності.
Ти не порожнє місце.
Ти важлива.
Ти люблена.
Віра підвелася зі стільця, взяла сумку й попрямувала до дверей. Уже біля виходу вона зупинилася й озирнулася.
Ігор сидів нерухомо, дивлячись кудись перед собою. Аліса нервово смикала ремінець сумочки. Від її колишньої сяйливої зверхності не залишилося й сліду.
— Знаєш, Ігорю, — сказала Віра спокійно. У її голосі не було ні крику, ні докору. — Твоя мати залишила тобі квартиру, будинок і гроші. Це більше, ніж багато хто отримує за все життя. Але найважливішим було не майно. Вона залишила тобі урок. Про те, що людину визначає не те, чим вона володіє, а те, як вона ставиться до тих, хто поруч. Шкода тільки, що ти, мабуть, і цього не зрозумієш. Ти ж ніколи не вмів учитися на власних помилках.
Вона вийшла й тихо зачинила за собою двері…
