Надворі був ясний осінній день. Вітер гнав тротуаром жовте листя, м’яке сонячне світло лягало на стіни будинків, і повітря здавалося незвично просторим.
Віра зупинилася, підвела обличчя до неба й уперше за багато місяців усміхнулася. Не натягнуто, не для того, щоб приховати біль, не з ввічливості. По-справжньому.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую тобі, рідна. Дякую, мамо.
Потім вона поправила сумку на плечі й пішла вперед.
Позаду залишилися чужий дім, чужі вимоги, чуже презирство й роки, в яких її змушували бути зручною тінню. А попереду було життя — те саме, яке Віра надто довго відкладала на потім.
І тепер це життя нарешті належало їй.
